Марина Крамаренко: В мене бажання повернутись і відновлювати

Текст українською

Марина Крамаренко / Maryna Kramarenko - Jazz Bez 2019 © Oleksii Karpovych

- Де тобі довелось зустріти 24 лютого?

Я зустріла 24 лютого вдома. Мене розбудив син, почув, що щось відбувається.
Я спала, напередодні в мене було багато роботи. Просто не чула нічого, син мене штурхає і каже: “Мама, мама, почалося!”

- Чи були в тебе плани перед війною?

Так, звісно були плани, але довелось все призупинити. В мене було тріо, – музиканти, з якими я грала, пішли іншим шляхом. Саша [Корсун, барабанщик – ред.] зайнявся психологічною діяльністю. Він мав освіту гештальт-психолога, і він вирішив, що так буде корисний і йому ближче зараз допомогати людям в такий спосіб, а не музикою. По суті, він завершив свою музичну діяльність. Валентин [Пастухов, контрабасист – ред.] має двох дітей, і йому треба було багато працювати і був постійно зайнятий. Я думала, що робити далі. Почала записувати новий альбом, щось назбирала, почала працювати з музикантами за кордоном і в Україні. Максим Малишев, який зараз в Таїланді, записав барабани. Але плани, звісно, всі накрилися.

Safety Trio - Валентин Пастухов, Марина Крамаренко, Олександр Корсун / Safety Trio - Valentyn Pastukhov, Maryna Kramarenko, Oleksandr Korsun, Jazz Bez 2019 © Oleksii Karpovych

- Що ви робили в перші дні?

В перші дні було дуже все напружено. Ми жили на 16 поверсі, на Позняках [один з районів Києва – ред.], і не знали що робити. Постійно дивились новини, а коли через кілька днів намагалися піти в магазин щось купити, поверталися додому з нічим через величезні черги.
В якійсь із перших днів вночі син побачив, як саме на Позняках летіла ракета, яка потрапила в житловий будинок.
Коли почула перший вибух, почала будити сина, щоб побігти в бомбосховище (яке було важко назвати таким, скоріше це був непідготовлений холодний підвал), той спросоння підійшов до вікна і відсунув штору. Ми побачили як летіла друга ракета.

Швидко взялися за валізки, які підготували завчасно, і побігли в укриття.
Я справді не знала що робити. Декілька днів ми пожили на Позняках, а потім поїхали до батьків, – вони живуть на першому поверсі на Березняках, і там було не так страшно, як на 16-му. Пам’ятаю, як під час повітряної тривоги ми ходили за продуктами, і це було лячно.

В один з днів перед виїздом син сів навпроти мене і запитав: “Мама, в мене що, немає майбутнього? Як нам бути?”. Я вирішила діяти. До початку повномасштабного вторгнення син подавався на вступ до коледжу у Фінляндії з англійською мовою навчання. Я написала друзям в Гельсінкі і запитала, чи Європа нас приймає, чи є якісь програми, щоб приїхати раніше, бо вступ в нього був у квітні, а виїжджали в березні. Друзі сказали, що можемо їхати.
Сама я не збиралась цього робити, але я розуміла, що треба підтримати сина. На той час йому було 17 років, в нього були плани, і від цього було не по собі.

- Тобто це стало основним поштовхом для рішення виїхати?

Так, коли він мене спитав, чи є в нього майбутнє. І це було рішення миттєве, бо на той момент було настільки незрозуміло що робити… Ми були виснаженні, майже не спали, а це сильно впливало на наш стан, – як і на всіх, звісно. В мене були постійні панічні атаки.

- Як виглядав сам шлях евакуації?

Ми зібралися майже за день, після обіду я написала до друзів у Гельсінкі. Потім почала все перевіряти, – яким шляхом ми будемо вибиратися, коли будуть евакуаційні потяги, як я можу їхати далі, коли ми будемо в Польщі. Цим я займалась до вечора.
Ввечері ми з сином прийшли до батьків і сказали, що зранку ми їдемо. Все було дуже швидко.
Всі речі, які нам потрібні були, знаходились на Позняках, тому наступного дня ми о 6 ранку поїхали на таксі, спакували два рюкзаки, і звідти поїхали на Дарницький вокзал.
Думали там сісти в потяг, але ми в нього не влізли. Там було суцільне пекло, як всюди в ті дні на вокзалах різних міст. Тільки вдень ми сіли на електричку до Центрального вокзалу, і вже звідти ми всунулись в потяг, який їхав на Львів.
Десь години три ми їхали в тамбурі, люди були всюди. Через три години прийшла провідниця і сказала, щоб ми йшли за нею. Виявилось, що на якійсь із станцій причепили пару вагонів, і таким чином вони розсередили людей. Ми були щасливі, що могли якийсь час полежати, нарешті розправити ноги.
Але через деякий час людей знову підбирали, і ми вже сиділи з іншими.
У Львові ми опинились десь о 4 ранку. Ми мали пересісти в потяг до Польщі, але з ними була проблема, один за другим відміняли. І люди чекали в підземному переході вокзалу, який був забитий повністю, стояли на холоді по 5-6 годин. Десь о 9 ранку дали якийсь довгий потяг, і ми поїхали до Польщі, але не до Перемишля [найближче велике місто біля кордону з Україною – ред.], – точно не пам’ятаю.
В потязі поряд була жінка з дитиною років 9-10, яка мала їхати до Варшави, з потяга її мала зустріти дочка на машині. А я бачу, що час йде, і можемо не встигнути вчасно доїхати і пропустити літак, і прошу її нам допомогти. Не одразу, але жінка погодилась.
Виявилось, що віз нас волонтер, якого попросила дочка, і який возив українців до Варшави з кордону. Ми приїхали тільки о 2-3 ночі в Модлін [місцевість біля аеропорту в Варшаві – ред.], де ми переночували перед літаком у заброньованій завчасно квартирі. І змогли хоча б трохи поспати, і на наступний день вилетіли до Гельсінкі.

- Коли ви приїхали в Гельсінкі, як все відбувалось?

Нас зустріли друзі, і ми побули у них пару днів. Потім з ними пішли до поліції, на той час це було 6-7 березня і ще не було “тимчасового прихистку” саме у Фінляндії. Нас оформили просто як біженців, забрали паспорти, зняли відбитки пальців, і сказали їхати в розподільчий центр, але ми сказали, що в нас є де зупинитись. Ми залишили контакти, щоб при розподіленні нас могли набрати. Пройшов десь один день, нам подзвонили і сказали з речами прийти до пункту, звідки нас відвезли в місто Порі.

Гуртожиток в Порі, де були до того як нас прихистили фіни / Le dortoir de Pori, où nous étions avant que les Finlandais ne nous accueillent.

В Порі нас поселили в гуртожиток. Це була закинута будівля, яку, певне, розконсервували для біженців. Ми змогли пожити там десь тиждень, і в мене почалася депресія. Від думки про те, що ми поїхали, земля з під ніг зникала.
Як я і казала, – особисто я не хотіла їхати, це не мій вибір. Але відпускати сина одного не могла, – йому не було 18 років, і це інша країна. Мені хотілося дійсно його підтримати.
Потім ми сиділи в Фейсбуку і в групах, побачили, що фінські родини приймають українців. На наш запит прийшло безліч відповідей, – ми сиділи в мессенджерах і на телефоні, постійно відповідали. Але пропонували житло здебільшого в місцевості за містом, де є багато тварин, а в мене алергія на тварин. На той момент я відчувала посилення алергії, напевно, це ще і було психологічне виснаження, і доводилось багато відмовляти.
Якось один чоловік запропонував у Гельсінкі маленьку студентську квартиру. Сказав, що квартира маленька, але там буде затишно і можна буде пожити до кінця літа. І на той момент це здавалось дуже довго, майже півроку.
Ми одразу готові були їхати, – в центрі біженців ми отримали різні необхідні речі для життя. Треба було це все спакувати, ми купили дві валізи, зібрались, і за два дні вже були у Гельсінкі. Це не були дуже комфортні умови, але ми були самі, мали необхідні побутові речі, і намагались налагодити якось наш психологічний стан.

- А скільки часу пройшло на адаптацію?

Класне питання – ми не адаптувались (сміється). Це видимість тільки. Немає ні дня, коли ми не думаємо, не згадуємо, не переживаємо. Це вимушене біженство, – одна справа, коли ти приїжджаєш в іншу країну свідомо, з планами і усвідомленням, що ти готовий це все витримати. А коли наше нормальне життя закінчилось 24 лютого, – життя, де була робота і плани, – ми намагалися відбудовувати щось в іншій країні, з мрією повернутися на батьківщину.
Так, я мрію повернутись, я вірю в перемогу. Як би я тут не жила, в голові постійно – “Це тимчасово, це тимчасово”. Так, я не буду сидіти склавши руки, але це тимчасово. Я дуже чекаю на перемогу, і я буду дуже рада долучитися до відновлення держави, – що можу, зроблю.

- Коли з’явилося усвідомлення, що ти можеш і хочеш повернутися до музики?

В мене, як багато в кого, був період, коли музику не виходило слухати зовсім. Взагалі нічого. Я думаю, це бажання з’явилось, коли все ставало настільки нестерпне, що треба було в щось зануритись, рефлексувати, бо існувати постійно в інформаційному полі і перебувати постійно в напрузі було виснажливо. Треба було переключатись.
Вперше це було в Порі, коли син запропонував пошукати місце і інструмент, де можна пограти. Ми попитали у фіннів, вони скерували нас до бібліотеки, де був інструмент. Це вперше, коли я хоч трохи пограла. Більше з того часу я не грала тривалий період.
І коли ми вже були в Гельсінкі, я захотіла взяти якийсь вживані клавіші, щоб підключати до них навушники і грати, не заважаючи нікому.
Я запитала у власника квартири, чи можу я так зробити, він навіть допоміг знайти інструмент і привезти його. І я потрохи почала відновлюватися. В квітні я почала щось писати.
А потім син таки просто змусив мене шукати когось, кого я знаю у Фінляндії з музикантів, щоб грати разом. Кажу, що знаю тільки Іро Рантала. Син одразу сказав, щоб я написала йому. Звісно я вагалася, але я таки написала, він не одразу, але він таки відповів і запросив нас до нього додому.
Ми поговорили про те, що я згадувала у листі до нього. Мені хотілося зіграти благодійний концерт, зібрати гроші для України і передати їх у фонд Товариства українців у Фінляндії.

Благодійний концерт, Іро Рантала і Марина Крамаренко імпровізація / Charity concert, Iiro Rantala and Maryna Kramarenko improvisation © D.R.

- Це був початок відновлення гри в нормальному режимі?

Знаєш, Рантала і його дружина дуже приємні і світлі люди, і його допомога дійсно якось розправила мені крила. Відчула, що я можу щось робити, що тут я можу все ж таки займатись тим, що люблю. До того в мене була ідея піти на роботу і мити підлогу, але син мене завжди зупиняв, постійно повторював, що я маю грати музику.
Рантала зв’язався з кураторкою культурного центру Наталею Дмитренко з Товариства українців, і концерт відбувся на початку травня (2022 року – прим. ред). Ми зібрали гроші, це були невеликі гроші десь біля 600 євро, які пішли на допомогу.

В травні місяці мені зателефонувала Олена Шульга [культурний менеджер, куратор українського сегменту в фундаціїї Artists at Risk – прим. ред.]. Вона побачила в фейсбуку, що я у Фінляндії, і запропонувала податися на програму Artists at Risk, про яку мені ще раніше казав Саша Чаркін [український джазовий тромбоніст - ред.], але на той час депресивний стан не давав ворухнутись, щоб кудись подаватися. “Хто я така?” – думала собі, якесь самознищення. Подалась на резиденцію вже на початку червня. І життя стало якіснішим, – був грант, були кошти для нормального життя в Гельсінкі.
Також з’явився спільний проєкт з вокалісткою, з якою ми заграли в багатьох цікавих місцях.

- Власне почався музичний шлях. Які проєкти вдалося реалізувати? Я бачив твою композицію “Сни Бахмута”, це тільки одна композиція чи буде більше?

Записано вже три композиції, мастеринг зроблений в Києві. Не можу, на жаль, писати акустичний інструмент, бо для цього треба спеціальні умови, кошти. Тому я користуюсь міді-опрограмуванням.
На літо я зробила перерву. Взагалі була потреба часу і простору, усамітнення, зосередження.
А сама ідея [запису] з’явилася після благодійного концерту, – мені захотілось створити композицію про Бахмут. Це було непросто, бо не відчуваю себе самостійним музикантом, коли треба в одному інструменті все сконцентрувати, але я таки пішла цим шляхом, і це було цікаво.

- Чому саме Бахмут?

Бахмут це відома фортеця, і коли я писала цю композицію, то одночасно з цим там вже велись важкі бої. І знову ж таки, – завдяки сину я знала історію міста, він багато про це читав, дивився програми.
І ця підтримка від сина мене завжди тримала. Мене дійсно радує, що він свідомий і розвивається.
Бахмут – це все про ідентичність, про те, що лине з мене, українські мотиви, збірковий образ українського козацтва. Ідея написання з’явилася швидко, і коли я над нею розмірковувала, я згадувала як виглядають вибухи. Вибухи в Бахмуті.

- Що буде далі?

Буде шість композицій. Готові три, і перфекціонізм заважає, щоб завершити це остаточно, – постійно хочеться вдосконалити. Але для себе вирішила, що якщо 75 відсотків мені подобається, значить це саме те. Зафіксувати це найскладніше, бо це безкінечний процес.

- Як для тебе виглядає життя українського музиканта в Фінляндії?

Складно для людини закритої, і мені важко це подолати. Я стала дуже чутливою. Є фрази, які дуже зачіпають, що раніше не сприймалось так гостро.
Я розумію, що тут люди не будуть в нашій ситуації, як би не намагались, але мати емпатію в питанні війни майже неможливо, – хіба що після перебування в таких умовах. З точки зору творчості для мене було завжди важливо, коли співпрацюєш з кимось, то потрібне взаєморозуміння. Але якщо ми знаходимось в різних реаліях, то спробуй його знайди, – в цьому й проблема.
Я розумію, що треба йти в люди і знайомитись з музикантами, і напевно, що все ще є острах, чи ми порозуміємось насправді.
На мою особисту діяльність це не впливає, – я можу займатися скільки хочу. Трохи простіше було з суміжними видами мистецтва. В театрі я відчувала себе нормально, – це була колаборація з місцевим жіночим театром, там не було нічого дотичного до нашої ситуації. Це були історії про відомих жінок, можна було поринути в іншу реальність і працювати в тому просторі, де я підсвітлюю події музикою.
Я хотіла б знайти українських музикантів, але розумію, що у всіх зараз свої зайнятості, щоб поринати у тривалі співпраці.
Але виступи теж є, не тільки благодійні концерти. Ми граємо наприклад кавери, граємо аранжування українських народних пісень.

- Як для тебе виглядає фінська сцена?

Тут дуже сильна культура класичної музики. Якщо казати про джаз, то на тих концертах чи джем-сейшнах, що я була, грають здебільшого серйозний бібоп. Чогось окрім цього, тут мало.

- Як ти дивишся в майбутнє?

Знаєш, було в мене колись в аплікації до курсу навчання в Гельсінкі питання: “як ви бачите себе у майбутньому?”. І я просто написала – “Я не знаю, як я бачу себе в майбутньому”. В мріях я бачу, що я працюю з людьми, роблю якусь добру справу. Ми живемо зараз, ми живемо сьогодні.
Я налаштована на те, щоб рухатись, а не сидіти. Налаштована просто робити свою справу. Я ще й досі офіційно працюю в Україні, в музичній школі, а ті гроші, що заробляю, йдуть на благодійні цілі.
Перебуваючи тут, з повагою до країни, яка нас прийняла, і щоб не сидіти постійно на дотаціях, намагаюсь шукати роботу. Це складно, але можливо, – тут все фінською мовою, і мозок іноді розривається. Але є настанова просто йти в цьому напрямку. Рухатися і чекати, коли буде можливість, щоб те, що я напрацюю тут, я зможу втілити в добру справу в Україні. В мене бажання повернутись і відновлювати.

Texte en français

Марина Крамаренко / Maryna Kramarenko - Jazz Bez 2019 © Oleksii Karpovych

- Où étiez-vous le 24 février ?

J’étais chez moi. Mon fils m’a réveillée, il avait entendu quelque chose.
Je dormais, j’avais eu beaucoup de travail la veille et je n’ai tout simplement rien entendu. Et voilà que mon fils me secoue et me dit : « Maman, maman, ça a commencé ! »

- Aviez-vous des projets avant la guerre ?

Oui, bien sûr, mais j’ai dû tout mettre en suspens. J’avais un trio, mais les musiciens avec lesquels je jouais ont pris un autre chemin.
Sacha [1] s’est orienté vers la psychologie. Il a une formation en Gestalt-thérapie, et il a pensé que ce serait plus utile. Cela lui tenait plus à cœur d’aider les gens de cette manière plutôt qu’avec la musique. De fait, il a mis fin à sa carrière musicale.
Valentyn [2] a deux enfants : il a dû travailler dur et il était constamment occupé.
Je me suis demandé ce que j’allais faire après. J’ai commencé à enregistrer un nouvel album, j’ai réuni un peu d’argent et je me suis mise à travailler avec des musiciens à l’étranger et en Ukraine. Maksym Malychev, qui se trouve maintenant en Thaïlande, a enregistré la batterie. Bien sûr, les projets que j’avais avant ont été stoppés.

Safety Trio - Валентин Пастухов, Марина Крамаренко, Олександр Корсун / Safety Trio - Valentyn Pastukhov, Maryna Kramarenko, Oleksandr Korsun, Jazz Bez 2019 © Oleksii Karpovych

- Qu’avez-vous fait les premiers jours ?

Les premiers jours, la situation était très tendue. Nous vivions au 16e étage, à Pozniaky [quartier de Kyïv, NDLR] et nous ne savions pas quoi faire. Nous regardions les informations en permanence, et lorsqu’au bout de quelques jours, nous avons commencé à sortir aller faire quelques courses, nous rentrions bredouilles à cause des énormes files d’attente.
L’un des premiers jours, la nuit, mon fils a vu un missile voler au-dessus de Pozniaky et toucher un immeuble résidentiel.
Lorsque j’ai entendu la première explosion, j’ai réveillé mon fils pour que l’on puisse se réfugier rapidement dans l’abri anti-bombes (un nom tout à fait exagéré pour ce sous-sol non aménagé et non chauffé). Il est allé à la fenêtre dans un demi-sommeil et a écarté le rideau. Nous avons vu voler un deuxième missile.
Nous avons rapidement saisi les valises que nous avions préparées à l’avance, et nous avons couru nous mettre à l’abri.
Je ne savais vraiment pas quoi faire. Nous sommes restés à Pozniaky pendant quelques jours, puis nous sommes allés chez mes parents : ils habitent à Berezniaky, au premier étage, ce qui était déjà moins effrayant que le 16e. Je me souviens être allée faire des courses pendant un raid aérien : c’était terrifiant.

Un jour, quelque temps avant notre départ, mon fils s’est assis face à moi et m’a demandé : « Maman, est-ce que ça veut dire que je n’ai pas d’avenir ? Qu’est-ce qu’on peut faire ? » J’ai décidé d’agir.
Avant que l’invasion à grande échelle ne commence, mon fils avait postulé pour faire des études en Finlande dans un cursus en anglais. J’ai écrit à des amis d’Helsinki pour leur demander si l’Europe pourrait nous accueillir, s’il existait des programmes permettant d’arriver plus tôt, car les inscriptions étaient en avril et nous voulions arriver en mars. Mes amis m’ont dit que oui, nous pouvions venir.
Personnellement, je n’avais pas l’intention de quitter l’Ukraine, mais je comprenais que je devais soutenir mon fils. Il avait 17 ans à l’époque, il avait des projets et j’étais inquiète pour lui.

- C’est donc ce qui a motivé votre décision de partir ?

Oui, c’est lorsqu’il m’a demandé s’il avait un avenir. Cela a entraîné une prise de décision instantanée car à ce moment-là on ne savait absolument pas quoi faire… Nous étions épuisés, nous dormions à peine, et cela avait un impact important sur notre santé (tout le monde était dans la même situation, bien sûr). J’avais constamment des crises de panique.

- Par quel itinéraire êtes-vous partis ?

Nous nous sommes préparés en à peine plus d’une journée. Dans l’après-midi, j’ai écrit à mes amis d’Helsinki. Ensuite, j’ai commencé à vérifier tous les détails : par où nous allions quitter le pays, quand il y aurait des trains d’évacuation, comment je pourrais continuer quand nous serions en Pologne. Cela m’a occupée jusqu’au soir.
Le soir, mon fils et moi sommes allés voir mes parents pour leur annoncer que nous partions le lendemain matin. Tout s’est fait très vite.
Toutes les choses dont nous avions besoin se trouvaient à Pozniaky. Le lendemain, nous avons donc pris un taxi à 6 heures du matin, préparé deux sacs à dos et sommes allés à la gare de Darnytsky.

Nous avions envisagé d’y prendre un train, mais nous n’avons pas réussi à y monter. C’était un véritable enfer, comme partout ailleurs à ce moment-là dans les gares des différentes villes d’Ukraine. Ce n’est que dans l’après-midi que nous avons pris un train pour la gare centrale et que, de là, nous avons réussi à embarquer dans un train bondé qui partait pour Lviv.
Pendant les trois premières heures de voyage, nous étions dans l’espace entre les wagons, il y avait des gens partout. Ensuite, la responsable du wagon est arrivée et nous a dit de la suivre : pendant l’un des arrêts, deux wagons supplémentaires avaient été ajoutés au train, et ainsi, les gens pouvaient désormais mieux se répartir entre les wagons. Nous étions heureux de pouvoir nous allonger un peu et de pouvoir enfin étendre les jambes.

Au bout d’un moment, de nouvelles personnes sont arrivées, et nous avons dû nous relever pour nous asseoir avec elles [3].

Nous sommes arrivés à Lviv vers 4 heures du matin. Nous devions prendre un train pour la Pologne, mais les trains étaient annulés les uns après les autres. Pendant 5 à 6 heures, les gens ont attendu dans le froid dans le passage souterrain de la gare, complètement bondé. Vers 9 heures du matin, un long train est enfin arrivé, et nous sommes partis pour la Pologne, mais ce n’était pas pour Przemysl [la grande ville la plus proche de la frontière avec l’Ukraine, NDLR.]. Je ne me souviens pas exactement où nous sommes allés.

Dans le train, à côté de nous, il y avait une femme accompagnée d’un enfant de 9-10 ans qui devait aller à Varsovie. Sa fille devait la rejoindre en voiture à la sortie du train. Je voyais que le temps passait et que nous risquions de ne pas arriver à temps et de rater l’avion, alors je lui ai demandé de nous aider. Elle a accepté après quelques hésitations.
C’est sa fille qui avait organisé le trajet en envoyant un bénévole nous chercher. Il convoyait régulièrement des Ukrainiens depuis la frontière jusqu’à Varsovie. Nous ne sommes arrivés qu’à 2-3 heures du matin à Modlin [4], où nous avons passé la nuit précédant notre vol dans un appartement réservé à l’avance. Nous avons pu dormir un peu et le lendemain, nous avons pris l’avion pour Helsinki.

- Comment s’est déroulée votre arrivée à Helsinki ?

Nos amis sont venus nous chercher, et nous sommes restés avec eux quelques jours. Nous sommes allés avec eux à la police. Nous étions alors autour du 6-7 mars et il n’y avait pas encore de « protection temporaire » [5] en Finlande. Nous avons simplement été enregistrés comme réfugiés, nos passeports ont été contrôlés, nos empreintes digitales relevées, et on nous a dit de nous rendre au centre de répartition, mais nous avons dit que nous étions déjà hébergés. Nous avons laissé nos coordonnées pour que l’on puisse nous joindre au moment de la répartition des réfugiés entre les différents hébergements. Environ un jour plus tard, nous avons reçu un appel et on nous a dit de nous rendre avec nos affaires à un lieu de rendez-vous d’où nous avons été emmenés vers la ville de Pori.

Гуртожиток в Порі, де були до того як нас прихистили фіни / Le dortoir de Pori, où nous étions avant que les Finlandais ne nous accueillent.

À Pori, nous avons été placés dans un foyer. Il s’agissait d’un bâtiment qui n’était plus utilisé et qui avait probablement été conservé en l’état pour les réfugiés. Nous y sommes restés environ une semaine. J’ai commencé à sombrer dans la dépression. À la seule idée que nous avions quitté l’Ukraine, je sentais le sol se dérober sous mes pieds.
Comme je l’ai dit, je ne voulais pas vraiment partir, ce n’était pas mon choix. Mais je ne pouvais pas laisser mon fils partir seul : il avait moins de 18 ans et c’était un pays étranger. Je voulais vraiment le soutenir.
Ensuite, nous avons consulté Facebook et différents groupes, et nous avons vu que certaines familles finlandaises accueillaient des Ukrainiens chez elles. En réponse à notre demande d’hébergement, nous avons reçu de nombreuses propositions : nous passions notre temps à échanger des messages ou à téléphoner. Mais la plupart du temps, les hébergements proposés étaient à la campagne, en dehors de la ville, à des endroits où il y avait beaucoup d’animaux, or je suis allergique aux animaux. À cette époque, mes allergies empiraient, et c’était probablement aussi dû à l’épuisement psychologique. J’ai dû fréquemment refuser des propositions.

Un jour, quelqu’un m’a proposé un petit studio d’étudiant à Helsinki. Il m’a dit que l’appartement était petit, mais qu’on pourrait y être tranquilles et y vivre jusqu’à la fin de l’été. À l’époque, cela m’a semblé très long, presque six mois.
Nous avons immédiatement été prêts à partir. Au centre pour réfugiés, on nous avait distribué toutes sortes de choses de première nécessité. Il fallait pouvoir être en mesure de les emporter, aussi nous avons acheté deux valises, fait nos bagages et, en deux jours, nous étions déjà à Helsinki. Ce n’étaient pas des conditions très confortables, mais nous étions seuls, nous avions le minimum nécessaire et nous avons commencé à essayer de nous remettre psychologiquement.

- Combien de temps vous a-t-il fallu pour vous adapter ?

C’est une excellente question ! En fait, nous ne nous sommes pas vraiment adaptés (rires). En surface oui. Mais il n’y a pas un jour sans que nous y pensions, sans que nous nous rappelions notre situation, sans que nous nous inquiétions. C’est un exil forcé. C’est une chose de se rendre à l’étranger par choix, avec des projets, et en sachant que l’on est prêt à tout endurer. Dans notre cas, c’est différent.
Lorsque notre vie normale a pris fin le 24 février – une vie dans laquelle nous avions du travail et des projets – nous avons commencé à tenter de reconstruire quelque chose dans un nouveau pays, tout en rêvant de retourner dans notre patrie.
Oui, je rêve de rentrer et je crois à la victoire.
J’ai beau vivre ici, je ne cesse de me dire : « C’est provisoire, c’est provisoire ». C’est vrai que je ne veux pas rester les bras croisés, mais c’est temporaire. J’attends la victoire, et je serai heureuse de contribuer à la reconstruction de mon pays comme je le pourrai.

- Quand avez-vous pris conscience du fait que vous pouviez et vouliez revenir à la musique ?

Comme beaucoup de gens, j’ai eu une période où je ne pouvais plus du tout écouter de musique. Plus du tout. Je pense que le désir de musique est réapparu lorsque tout est devenu tellement insupportable que j’ai eu un besoin impérieux de me plonger dans quelque chose, de réfléchir, parce qu’il était épuisant de passer son temps à suivre les informations et d’être constamment en tension. Il fallait faire autre chose.

La première fois que cela s’est produit, c’était à Pori, lorsque mon fils a suggéré de chercher un endroit et un instrument pour jouer. Nous avons demandé conseil à des Finlandais qui nous ont dirigés vers la bibliothèque, où on pouvait trouver un instrument. C’est la première fois que j’ai joué un peu. Ensuite, après cette fois-ci, j’ai passé longtemps sans jouer.
Une fois à Helsinki, j’ai voulu trouver un clavier d’occasion pour pouvoir y brancher des écouteurs et jouer sans déranger personne.
J’ai demandé au propriétaire de l’appartement l’autorisation de le faire. Il a non seulement accepté mais il m’a même aidée à trouver un instrument et à le transporter. Ainsi, j’ai pu commencer à me rétablir lentement. En avril, j’ai recommencé à composer.

Par la suite, mon fils m’a tout simplement obligée à chercher parmi mes connaissances des musiciens en Finlande pour pouvoir jouer ensemble. J’ai dit que je ne connaissais qu’Iiro Rantala. Mon fils m’a dit de lui écrire. Bien sûr, j’ai hésité, mais je l’ai fait. Rantala ne m’a pas répondu tout de suite, mais il a fini par le faire et nous a invités chez lui.
Nous avons parlé de ce que j’avais mentionné dans le courrier que je lui avais envoyé. Je voulais donner un concert de charité, collecter des fonds pour l’Ukraine et les verser à l’Association des Ukrainiens de Finlande.

Благодійний концерт, Іро Рантала і Марина Крамаренко імпровізація / Charity concert, Iiro Rantala and Maryna Kramarenko improvisation © D.R.

- Est-ce là que vous avez recommencé à jouer normalement ?

Rantala et sa femme sont des gens très agréables et rayonnants, et leur aide m’a vraiment donné des ailes. J’ai senti que je pouvais faire quelque chose, que même ici, je pouvais encore faire ce que j’aimais. Avant cela, je pensais à aller travailler, à aller faire des ménages par exemple, mais mon fils m’en empêchait toujours en me disant que je devais faire de la musique.
Rantala a contacté Natalia Dmytrenko, la programmatrice du centre culturel de l’Association des Ukrainiens, et un concert a eu lieu au début du mois de mai [6]. Nous avons collecté de l’argent, une petite somme, environ 600 euros, qui a été reversée pour aider l’Ukraine.

En mai, j’ai reçu un appel d’Olena Choulha [7]. Elle avait vu sur Facebook que j’étais en Finlande et m’a suggéré de postuler pour le programme Artists at Risk, dont Sasha Charkin [8] m’avait parlé auparavant, mais j’étais si déprimée que je n’arrivais pas à préparer ma candidature. Je me répétais en boucle : « Mais qui suis-je pour postuler ? ». Je me sabotais. J’ai fini par postuler pour une résidence au début du mois de juin. Ensuite, ma vie s’est améliorée : j’avais une bourse et les moyens de vivre une vie normale à Helsinki.
C’est là qu’un nouveau projet est apparu avec une chanteuse avec laquelle nous avons joué dans différents lieux intéressants.

- Vous avez vraiment pu vous relancer. Quels sont les projets que vous avez réussi à mettre en œuvre ? J’ai vu que vous aviez composé « Sny Bakhmouta » (« Les songes de Bakhmout »). S’agit-il d’une composition isolée ? Est-ce qu’il y en aura d’autres ?

J’ai déjà enregistré trois compositions qui ont été masterisées à Kyïv. Malheureusement, je ne peux pas enregistrer d’instrument acoustique, car cela nécessite des conditions et des moyens que je n’ai pas. J’utilise des commandes MIDI.
Pendant l’été, j’ai fait une pause. D’une manière générale, j’avais besoin de temps et d’espace, de solitude, de concentration.
L’idée de cet enregistrement m’est venue après un concert de charité : je voulais créer une composition sur Bakhmout. Ce n’était pas facile, car je ne me sens pas comme un instrumentiste qui peut concentrer toute son énergie sur un seul instrument, mais je l’ai fait, et c’était un processus intéressant.

- Pourquoi Bakhmout ?

Bakhmout est un célèbre lieu imprenable de cette guerre, et lorsque j’ai écrit cette composition, des combats acharnés s’y déroulaient au même moment. Grâce à mon fils (une fois de plus), j’ai appris l’histoire de la ville : il lisait beaucoup à ce sujet et regardait des émissions.
Le soutien de mon fils m’a toujours permis d’avancer. Je suis vraiment heureuse que ce soit une personne qui réfléchit et se développe.
Bakhmout représente une question d’identité, ce que j’ai envie d’exprimer, des motifs ukrainiens, l’image d’Épinal de la cosaquerie d’Ukraine. L’idée de cette composition est venue rapidement et, au moment où j’y réfléchissais, je me rappelais l’aspect des explosions. Les explosions qui avaient lieu dans la ville de Bakhmout.

- Et après ?

Il y aura six compositions en tout. Trois sont prêtes, mais je suis tellement perfectionnisme que je n’arrive pas à les achever complètement : je veux constamment les améliorer. Pourtant, j’ai décidé que quand j’aime 75 % de la composition, il faut considérer qu’elle est achevée. Le plus difficile, c’est de noter, de fixer la musique, car c’est un processus sans fin.

- À quoi ressemble la vie d’un musicien ukrainien en Finlande ?

C’est quelque chose de difficile si vous êtes une personne introvertie. J’ai du mal à surmonter cela. Je suis devenue très sensible. Il y a des phrases qui me blessent vraiment, alors que je ne les percevais pas aussi nettement auparavant.
Je comprends qu’ici, les gens ne seront jamais dans notre situation, or il est presque impossible d’éprouver de l’empathie face à des gens qui subissent la guerre, si l’on n’a pas soi-même expérimenté cette situation. Dans le domaine de la créativité, il a toujours été important pour moi de collaborer avec des gens avec qui il y a une compréhension mutuelle. Mais si l’on vit dans des réalités différentes, impossible de la trouver : c’est bien cela le problème.
Je comprends bien qu’il faudrait s’ouvrir, sortir et rencontrer des musiciens, mais je crois que je ressens encore une crainte : je me demande si nous arriverons à nous comprendre pour de vrai.
Pourtant, cette difficulté n’affecte pas mon travail personnel : j’arrive à travailler autant que je le souhaite. Cela a été un peu plus facile avec les autres arts. Je me suis sentie bien dans un projet théâtre : il s’agissait d’une collaboration avec un théâtre local de femmes, et il n’y avait rien dans ce projet qui évoquait notre situation. Il s’agissait d’histoires de femmes célèbres. Cela permettait de se plonger dans une autre réalité et de travailler dans un domaine où ma mission était de souligner les événements décrits par de la musique.
J’aimerais monter des collaborations avec des musiciens ukrainiens, mais je comprends que tout le monde est très pris, et qu’il est difficile de se lancer dans des projets de long terme.
Mais il n’y a pas seulement des concerts de charité, il y a aussi des spectacles. Par exemple, nous jouons des reprises et des arrangements de chansons folkloriques ukrainiennes.

- À quoi ressemble la scène finlandaise selon vous ?

La culture de la musique classique est très forte ici. En ce qui concerne le jazz, les concerts et les sessions d’improvisation auxquels j’ai assisté proposaient principalement du bebop solide. Il y a peu de choses qui sortent de ce cadre.

- Comment envisagez-vous l’avenir ?

Vous savez, dans mon dossier de candidature pour étudier à Helsinki, je suis tombée une fois sur la question : « Comment vous voyez-vous dans l’avenir ? ». J’ai répondu : « Je ne sais pas ». Dans mes rêves, je me vois effectuer un travail collectif et faire de bonnes actions. Nous vivons maintenant, nous vivons aujourd’hui.
Je suis déterminée à bouger et faire mon travail, et pas à rester les bras croisés. Officiellement, je travaille toujours en Ukraine dans une école de musique : l’argent que je gagne est reversé à des œuvres caritatives.
Ici, par respect pour le pays qui nous a accueillis et pour ne pas vivre uniquement des aides, j’essaie de chercher un emploi. C’est difficile, mais pas impossible. Tout est écrit en finnois partout, j’ai l’impression que mon cerveau va exploser ! Pourtant je sens que je dois suivre cette voie : continuer à avancer pour pouvoir ensuite convertir ce que j’ai acquis ici en quelque chose de positif pour l’Ukraine.
Je souhaite rentrer et reconstruire.

Traduit de l’ukrainien par Clarisse Brossard.