Денніс Аду: Історія людської єдності

Текст українською

Денніс Аду © Сергій Сараханов / Dennis Adu © Serhiy Sarakhanov

«Перші дні ми не знали, що робити. Та коли у березні 2022 року у Львові був започаткований Український Мистецький Фронт, ми робили все, що потрібно – розвантажували фури, спрямовували гуманітарні вантажі, координували переміщення біженців, грали в клубі LV Cafe Jazz Club для збору коштів на ЗСУ, організовували стріми… Я ніколи не бачив такого єднання людей», – говорить Денніс.

Український мистецький фронт (УМФ) – проєкт Сергія Федорчука, українського музиканта та організатора музичних подій, та Ольги Черткової, власниці київської комунікаційної агенції Top Media Communication, що був започаткований з метою збору коштів для Збройних Сил України.

Початок

Війна застала мене під час відпустки в м. Ворохта на Західній Україні. В цей день ми з моєю дівчиною Яною Вяловою та її батьками поверталися до Києва потягом. Якийсь час ми вагалися, їхати чи ні. Та все ж таки зробили це, попри те, що багато знайомих дзвонили й просили нас залишитися там де ми на той час були.

Буду повторювати це ще не один раз: в перші дні війни творилися неймовірні речі, такої згуртованості та людяності я не бачив ніколи в своєму житті.

Доїхавши до Львова, ми прийняли рішення зійти (потяг тоді до Києва не доїхав – його зупинили за 2 години після того, як він вирушив зі Львова). Ще в потязі, я зробив пост у Фейсубці: шукаю прихисток для 4-х людей. На той час в соц мережах вже було безліч подібних постів, тому на багато я не розраховував. Але мені пощастило, що я знаю багатьох музикантів по всій країні: незабаром мені написала Анастасія Литвинюк (українська піаністка, викладачка та композиторка, ініціаторка та співзасновниця львівського гурту ShockolaD) й повідомила що вони з Ігорем Гнидиним (українським барабанщиком, викладачем та композитором, також співзасновником ShockolaD), виїхали до Польщі. В них залишилася у Львові квартира, тож вони дали нам змогу там пожити. Андрій Кохан, музикант, передав нам ключі й ми заїхали, як думали, на декілька днів, а як пізніше виявилось, щонайменше на півроку.
Буду повторювати це ще не один раз: в перші дні війни творилися неймовірні речі, такої згуртованості та людяності я не бачив ніколи в своєму житті.
В перші дні війни люди допомагали один одному як тільки могли й чим могли. В соцмережах було безліч людей, яким був потрібен прихисток, або допомога в доїзді до кордону. Оскільки в мене багато друзів на фейсбуці, я розумів, що маю гуртувати людей, які з машинами можуть взяти з собою пасажирів, або прийняти в себе людей, та скидав їх контакти тим, хто шукав прихисток в різних куточках нашої країни. Було дуже приємно, особливо коли вдавалися ці логістичні штуки і люди дякували за те, що змогли домовитися про спільну поїздку, або знайшли собі прихисток.
Так я опинився у Львові, але на той момент я не знав, що в цьому місті опиниться неймовірна кількість музикантів з усієї країни, та в яку спільну справу це перетвориться згодом.

Як нам стало зрозуміло, що робити

Після того як пройшли перші декілька днів паніки, стресу, безсонних ночей на телефоні та нерозуміння, що взагалі відбувається навколо, 28-го лютого мені подзвонив Сергій Федорчук. Він спитав, чи не хочу я приєднатися до Якова Цвєтінського, Ярослава Казмірчука (трубач, Львів), Влада Грудницького (піаніст, Дніпро), Давида Колпакова (саксофоніст, Київ), Тараса Кушнірука (гітарист, Львів), Миколи Гончаренко (гітара, Львів), Дмитра Зуєва (контрабас, Дніпро), щоб долучитися до наповнення мішків піском і вантаження цих мішків для подальшого транспортування на блокпости, де військові цього потребують. Я довго не вагався з відповіддю, – відчував потребу допомогти чим можу.

зліва направо: Д.Аду, М. Гончаренко, Я. Цвєтінський, Д. Колпаков, Я. Казмірчук, В. Грудницький, Д. Зуєв, невідомий / De gauche à droite : D. Adu, M. Honcharenko, Y. Tsvetinskyi, D. Kolpakov, Y. Kazmirchuk, V. Hrydnytsky, D. Zuev, inconnu

Це був початок нашої різноманітної волонтерської діяльності. Всі хлопці працювали дуже завзято – в один і той самий час нам було доволі холодно, як і спекотно.
Згуртованість і оперативність роботи просто вражала, й тільки зараз я починаю аналізувати і думати: як і ким це все було організовано, звідки бралися ті фури і трактори, звідки брався той пісок і мішки, яких було тисячі (іноді, коли вони закінчувалися, їх доводилося докуповувати за свої кошти, адже набирати пісок не було куди) – це все наче магія, яка відбувалася в той час.
Приходили жіночки з термосами та наливали гарячий чай. Зайшла дівчина з коляскою, побачила купу хлопців і дівчат та повернулася через годину з 2-ма каструлями їжі. То була атмосфера чистої праці, ніхто не хотів зупинятися ні на хвилину. Деякі люди просто проходили повз, бачили, що відбувається, кидали речі на землю і долучалися до спільної справи.

Через декілька днів Сергію подзвонили і сказали, що на складі в Малехові (містечко біля Львову) потрібні люди; ми почали їздити туди і працювати на вивантаженні, сортуванні та завантаженні медикаментів, їжі, одягу, різного спорядження. Це був величезний склад, куди з-за кордону прибували 20-тонні фури з різними речами та медикаментами.
Спочатку це був суцільний хаос – багато людей, та не було чіткого розуміння, що робити і куди складати. Ніхто чітко не міг цього пояснити. Це тривало, поки один з хлопців не запропонував керувати процесом, бо в нього був досвід роботи на Новій Пошті. З того моменту все стало зовсім по-іншому – він розповів, як сортувати, куди що складати, як правильно завантажувати, й таке інше.
Вкотре я був приголомшений, як люди можуть організовуватися в скрутний час, і як деякі з них можуть взяти відповідальність на себе. На цьому складі все працювало як годинник завдяки такий самоорганізації, – від справності механічних завдань до створювання комфортних умов, як міні-ресторан та зони відпочинку. Це було неймовірно і, звісно, абсолютно добровільно.

Я. Казмірчук, Я. Цвєтінський, Д. Зуєв в очікуванні розвантаження / J. Kazmirchuk, Y. Tsvetinskyi, D. Zuev en attente de déchargement

Деякий час ніхто особливо не спілкувався між собою, частіше за все розмовляли по ділу. Через якийсь час хтось запитав за обідом: «Хлопці, а ви взагалі чим займаєтесь?» І ми розповіли, що в повсякденному житті ми джазові музиканти. Тоді народилася ідея трохи підняти бойовий дух волонтерів, які працювали на складі – вирішили, що наступного дня в обідню перерву ми зіграємо невеличкий міні-концерт прямо на вулиці перед складом.

“…йде війна, люди приїжджають з Харкова, Дніпра, Луганська, Маріуполя, і треба підібрати щось таке не дуже веселе, але й не дуже сумне – щось таке, що піднімає дух. Ми трохи подумали і вирішили, що то мають бути твори John Coltrane, Herbie Hancock, Bobby Timmons.”

На залізничному вокзалі у Львові

З часом, Сергій створив телеграм чат і почав поступово додавати туди музикантів, які на той період знаходилися у Львові. Це були переважно джазові музиканти, але були й місцеві хлопці з філармонії. В цей чат кожного дня надходила інформація – куди, для чого і скільки людей потрібно.
Ми з нашою львівською командою переважно працювали в Малехіві, аж потім до нас приєднався. Але бували дні, коли ми працювали й в інших локаціях, наприклад, на залізничному вокзалі. Роботи було доволі багато, так як щохвилини прибувало безліч людей. Комусь треба було дістатися до кордону з речами, маленькими дітьми та домашніми улюбленцями, хтось шукав прихисток у місті, хтось зголоднів. Були люди, які виїхали без одягу та речей, взявши тільки саме необхідне. Іноді ми з хлопцями нарізали в палатках бутерброди, іноді допомагали в організації і супроводі людей Сергію, який координував машини, що відвозили біженців до кордону, і поверталися по нових.
Декілька разів моїм завданням було регулювання потоку людей та машин на пішохідному переході. Оскільки було багато людей, що йшли в бік наметів, де годували й надавали різну допомогу, величезна кількість машин не могла проїхати, в цьому місці утворювався величезний корок. Корок з машин, які привозили і відвозили людей, або ж підвозили воду та їжу.
Скажу чесно, мої диригентські здібності мені дуже допомогли на той момент. Я жестикулював дуже інтенсивно. Також іноді доводилося кричати, тому що люди були або в телефонах, або йшли, дивлячись ніби крізь мене. Я їх не засуджував – вони скоріш за все з пекла вирвалися, – а намагався все робити ввічливо і чітко, наскільки це виходило. Звісно, реакція іноді була дуже непередбачувана, деякі люди дивилися на мене як на хвору людину, а деякі, розуміючи згодом, що я роблю і для чого, поверталися і дякували. Більш за все дякували, звісно, водії, навіть були ті, які приїздили на вокзал по декілька разів і вже віталися зі мною жестами, ніби ми «свої».
Одного разу, коли я регулював рух на цьому пішохідному переході, проїжджала дівчина на машині. Пропускаючи її та затримуючи пішоходів, я побачив, як вона відкрила вікно і радісно гукнула мені: «Ви Денніс Аду?!», та відповів: «Так, це я. Проїжджайте швидше, не затримуйте рух». В її очах я помітив здивування та розгубленість, але і посмішка також майоріла на її обличчі. То було приємно. Та не було часу дивуватись, усе, як сумне, так і веселе, усвідомлювалося пізніше.

Робота в колл центрі

Також ніколи не забуду ніч, коли ми з моєю дівчиною Яною працювали в колл центрі, що надавав інформацію по місту Харкову (Харків SOS). Вже темніло, і в наш чат надійшло повідомлення від Сергія про те, що потрібні 2 людини на ніч в колл центр інформувати людей по різних питаннях. Якийсь час ніхто не зголошувався, і ми з Яною вирішили поїхати. Нас зустріла дуже харизматична дівчина (нажаль не запам’ятав її ім’я), вона була дуже чемна, але безмежно стомлена (працювала 2 доби без перерви) і дуже швидко почала нам пояснювати, що треба робити.
Інформації було стільки, що моя пам’ять перестала працювати через 5 хвилин її роз’яснень. Нам стало трохи лячно, що ми не впораємося з цією задачею, але вже було пізно відмовлятися, до того ж наближалася комендантська година, й ми залишилися. До речі, після інструктажу ця дівчина намагалася викликати таксі, але залишалася година до початку комендантської години і ніхто не хотів брати виклик. Я згадав, що київський піаніст Павло Литвиненко мав дозвіл пересування машиною в цей час, так як працював волонтером і перевозив людей. Я зателефонував ймуо, і він допоміг цій дівчині дістатися додому та перепочити.
Ми лишилися, та ще деякий час вивчали інформацію, яка була на стінах та в комп’ютері. Переважно там були списки волонтерів з машинами, які в разі чого могли вивезти людей до вокзалів або в інші міста, карта з районами Харкова, різні телефони організацій, розклади приміських автобусів, які все ще їздили на той момент, розклад потягів і таке інше.

Все було тихо десь до 5-ої ранку, потім пішли дзвінки. Як ми з’ясували згодом, в той момент в Харкові почалися обстріли і люди телефонувати, питаючи в паніці, як краще їм евакуюватися з міста, яким чином дістатися на вокзал або приміські селища тощо. Ми, як могли, надавали їм інформацію; дзвінків було неймовірно багато, телефони дзвонили одночасно, питання були дуже різні.

Одна жінка, що була в лежачому стані, питала, чи може її хтось забрати і підвезти до родичів в село. Я намагався їй надати телефони волонтерів з машинами, які б могли це зробити. Був чоловік, який питав, як краще потрапити до вокзалу, я порадив йому скористатися додатками таксі, які нам сказали пропонувати людям під час інструктажу, він передзвонив через декілька хвилин і повідомив, що на одному із додатків йому пропонують 11 000 грн за декілька кілометрів подорожі, і він знов ж таки питає, що йому робити.

Це була дуже стресова ніч, тому що ми розуміли, що наша задача саме інформувати людей і повідомляти, які є варіанти і куди можна звернутися, тобто ми не могли ніяким іншим чином вплинути на їхні ситуації. Було дуже важко, коли люди дзвонили, особливо літні, і просто кричали в трубку: «Допоможіть нам, ми за такою-то адресою, обмежені в пересуванні, нам треба терміново на вокзал, пришліть когось»; в такий момент ми радили дзвонити в 102, тому що саме поліція займалася евакуацією людей з обмеженими можливостями. О 8 ранку почало все більш-менш затихати, приїхала наша зміна, й ми, виснажені фізично і морально, поїхали відпочивати.

Знову музика

18 Березня в Сергія з’явилася ідея трохи, з його слів, «розмагнічувати» людей, які прибувають евакуаційними потягами на вокзал, і робити це завдяки музиці. Він запропонував нам зібратися в невеличкий ансамбль і пограти біля центрального входу в залізничний вокзал. Дуже важливою складовою виступу став підбір репертуару, адже йде війна, люди приїжджають з Харкова, Дніпра, Луганська, Маріуполя, і треба підібрати щось таке не дуже веселе, але й не дуже сумне – щось таке, що піднімає дух. Ми трохи подумали і вирішили, що то мають бути твори John Coltrane, Herbie Hancock, Bobby Timmons.
Реакція на наш виступ була дуже різноманітною, люди виходили, деякі з них взагалі не розуміли що відбувається, хтось викрикував щось на кшталт: «Війна йде, а ви тут з музикою своєю взагалі не на часі» (це якщо без грубих епітетів). Але до завершення першої пісні ми вже зібрали невеличке коло людей, які уважно слухали, а дехто знімав на телефон. Також були люди, які підходили і дякували нам. Після якоїсь імпровізації я почув десь в натовпі: «Мама, дивись, це ж Денніс Аду на трубі грає, це просто неймовірно» (ми потім сфотографувалися з тим хлопчиком).
Під час гри було дуже багато емоцій, я бачив ці очі розгублених людей, розумів відчай їх втрат і намагався через інструмент підбадьорити їх і сказати щось на кшталт: «Все буде добре з вами, ви впораєтеся з цим, ви сильні!» Звісно, на той момент я майже місяць не займався на трубі, це одна з найдовших перерв у занятті на інструменті, які в мене були за все життя, але зібравши весь дух і силу я грав, ніби в останній раз.

Д. Колпаков, С. Федорчук, Д. Аду, А.Арнаутов, М. Криса, К. Кравчук / D. Kolpakov, S. Fedorchuk, D. Adu, A. Arnautov, M. Krysa, K. Kravchuk

Після цього виступу ми поступово почали розуміти, що можемо також і музикою приносити користь, а не лише працювати на складах. І почали поступово більше грати.

К. Кравчук, С. Федорчук, Д. Аду / К. Kravchuk, S. Fedorchuk, D. Adu

Львівський джазовий клуб - LV Cafe Jazz Club

Прихистком для музикантів став львівський джазовий клуб LV Cafe Jazz Club. Власник клубу Юрій Садовий взяв під своє крило музикантів, надав майданчик, де можна було грати благодійні концерти, проводити джеми та репетиції. Також музиканти в скрутному становищі можна було безкоштовно пообідати в клубі.
Я пам’ятаю перший джем-сейшн: було стільки музикантів, що здавалося, ніби ми у Львові не під час війни, а під час Леополіс Джаз Фестивалю – всі дуже скучили за музикою і за тим, що вміють робити. Події розвивалися так стрімко, що ми ледве змогли закінчити перед комендантською годиною. Було одразу зрозуміло, що музиканти хочуть грати. Між тим ми продовжували їздити в Малехів, оскільки там все ще потрібна була наша допомога, але вже почали створювати різні ансамблі і грати благодійні концерти в «LV».
Це були неймовірні часи, було дуже багато різних колаборацій, які важко уявити в мирні часи, тому що стільки музикантів в одному місті збиралися там тільки під час Леополіса. Було дивне відчуття, бо війна продовжувалася, а з іншої сторони це призвело до невеликого культурного буму навколо одного джазового клубу LV Café Jazz Club.
Під час цих джемів в LV я познайомився з молодими хлопцями з Харкова. Останні роки я не особливо приділяв увагу музичному середовищу цього міста, та давно не було чутно про молодих талантів з Харкова. Тому було приємною несподіванкою зустріти їх та почути на джемі. Особливо був приємно здивований майстерністю одного молодого музиканта, якого звали Лев Боровський. Він спочатку підійшов до мене, і спитав, чи можу я з ним провести урок в академії. Я погодився, під час уроку я одразу помітив, що хлопець дуже талановитий і багато чого вже знає і вміє, але він вразив мене кількістю інструментів, якими володіє. Принаймні на джемі він грав дуже добре як на трубі, так і на тромбоні, ставив свої записи, де грав на тубі, на флейті, і ще, мені здається, на декількох інструментах.

Лев Боровський © Юрій Грязнов / Lev Borovsky © Yuriy Gryaznov

Поспілкувавшись з харківськими «молодими левами», я був дуже радий почути, що харківська музична спільнота продовжує існувати, а музика живе в цьому чудовому місті.

Львівська Національна Музична Академія ім. М. В. Лисенка

Львівська Національна Музична Академія ім. М. В. Лисенка прихистила багатьох молодих музикантів в своєму гуртожитку і надала можливість їм займатися в академії. Це була дуже доречно, тому що займатися було ніде. Я звернувся до Остапа Івановича Майчика (професор, завідувач кафедри музичного мистецтва естради та джазу), який люб’язно прийняв мене, надав дозвіл для відвідування академії. Так з’явилась можливість займатися, і це було неймовірно, і дуже важливо на той час. На мою думку, дуже не вистачає таких людей, які мають владу і розуміють як працює система освіти, знають, що потрібно молодим музикантам та можуть це організувати для них. А ось Остап Іванович Майчик для мене є прикладом людини, що підтримує різні ініціативи молодих музикантів, цікавиться музичним життям міста, створює можливості для молодих викладачів та музикантів, – загалом робить все, щоб джазові музиканти у Львові комфортно себе почували.
Я не раз бачив його на різних концертах та молодіжних заходах, він завжди спілкується з молоддю, і думаю, саме через те більше розуміє, що і як для них зробити, щоб ще більше заохотити їх до створення нової музики.

Я усвідомив, що вже давно не відчував такої насолоди від особистих занять на інструменті. Кожен день в академії, я займався ніби останній раз в житті. Було також цікаво спостерігати за студентами та викладачами, які дивилися на мене і не розуміли, хто я, звідки і що тут роблю. Звісно, були й ті, що впізнавали мене, підходили спілкуватися, питали про різні технічні моменти гри на інструменті, а також стосовно імпровізації. Я охоче ділився знаннями і досвідом та навіть провів декілька уроків для трубачів і тромбоністів.
Також пам’ятаю, як в клубі зустрів Юрія Грязнова, одного з найкращих на мою думку концертних фотографів та відеографів нашої країни. Я був дуже радий його бачити – коли бачу його на виступах, знаю, що фотографії з цього концерту будуть неймовірні.

А.Арнаутов, Д.Аду, Я. Казмірчук © Юрій Грязнов / A.Arnautov, D.Adu, Y.Kazmirchuk © Yuriy Gryaznov

Т. Кушнірук, Д. Зуєв, Л. Путкун, Д.Аду, Я. Казмірчук © Юрій Грязнов / T. Kushniruk, D. Zuev, L. Putkun, D. Adu, Y. Kazmirchuk © Yuriy Gryaznov

Джаз в Бомбосховищі

На початку квітня LV Cafe Jazz Club перетворився на дивовижний культурний центр, кожного дня лунала різноманітна музика в цьому закладі, проводилися джеми, також було дивовижне різноманіття ансамблів, люди могли прийти послухати органне тріо Костянтина Горячого, Тараса Кушнірука, Якова Цветінського, Леоніда Петкуна, Ярослава Казмірчука, Сергія Федорчука, Андрія Арнаутова і так далі, і все це в різних складах.
І знов Сергій та Ольга задумали цікавий проєкт, який мав назву «Джаз в Бомбосховищі» та вирішили його реалізувати спільно з відомою українською бандуристкою, співачкою та композиторкою KRUTЬ. Метою цих культурних заходів було привернення уваги зарубіжної спільноти до подій в Україні та збір коштів для ЗСУ через донати під час відео трансляції цих заходів. Ми зробили цілу програму пісень Марини, адаптували її пісні під наш склад, додали імпровізаційні частини до творів, – вийшов доволі цікавий матеріал.

Марина Круть / Maryna Krut

Незламні

Черговим був великий проєкт Ігоря Закуса, – симфонічна поема «Незламні», яка була втілена в життя разом з Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії. До cимфонічної поеми “НЕЗЛАМНІ” увійшли вірші українських поетів, написані в перший місяць війни між Україною та росією.

Український Джаз

Наприкінці ж квітня зі мною зв’язались Микола Кістеньов та Павло Ільницький, в них була цікава ідея зробити програму, яка б мала назву «Український Джаз», і запропонували мені зробити аранжування для декількох українських відомих пісень, а також американських стандартів, які Павло мав заспівати українською.
Я прийнявся до роботи і ми зустрілися на репетиції. Було вирішено записати альбом. Ми думали про те, що треба якось підтримати тенденцію сплеску української культури і поїхати невеличким туром західною Україною, трохи підняти дух і настрій людей українською піснею.

Повернення до Києва. КМАМ ім. Р. М Глієра

Поступово ближче до червня почали роз’їжджатися музиканти по своїх домівках, в різні куточки України, і я вирішив, що також час повертатися в Київ на початку липня. В Києві на той час ситуація була більш напруженою в порівнянні зі Львовом. Звісно, ця напруга не давала змоги проводити таку ж кількість культурних заходів як у Львові, тому що всі переважно сиділи по домівках і гортали сторінки соцмереж, слідкуючи за новинами. Але потроху починались ледве-ледве якісь культурні заходи відбуватися.
В липні пройшли вступні іспити в КМАМ ім. Р. М Глієра, а в вересні ми повернулись до гібридного навчання. Всі розуміли, що треба також заохочувати студентів до роботи і тим самим витягувати їх з важкого морального становища, в яке вони потрапили під час військових дій в своїх містах. Почали проводитись нарешті «офлайн заняття», так як під час перших місяців війни було дуже складно займатися онлайн, і більшості студентів не завжди була змога це робити.
Відчувалося, як всі скучили за спільним музикуванням, навіть коли проводили заняття з оркестру, на яких були присутні 5-6 людей, всі були дуже раді бути тут, грати разом та вивчати щось нове. Очі більшості студентів змінювалися в той момент, коли вони заходили в репетиційні кабінети, і я разом з ними на 2,5 – 3 години забував про ті жахіття, які відбуваються в країні, та лише «повітряна тривога» повертала нас до реальності. Всі люди почали достосовуватися до умов, в яких доводилося жити. І музиканти не виключення.

Міжнародні виступи

Це було доволі дивне відчуття, тому що стільки скільки я подорожував під час війни, я не подорожував ніколи раніше. Під час подорожей мене також переслідувало відчуття сюрреалізму, коли я їхав з рідної країни охопленою війною у мирне життя сусідніх держав. В цих ситуаціях я найбільше відчував потребу говорити про українську культуру, привертати увагу світу до того, що у нас відбувається. Усі мої виступи за кордоном починалися тоді з гімну України.

Перший досвід гри за кордоном для мого квінтету – це участь в культурній резиденції в Трнаві, на яку нас запросила Ольга Бекенштейн. Було не легко отримати усім дозволи на виїзд, а також дістатися до самого міста було непросто. Ми витратили на дорогу близько 36 годин, з пригодами, – перший автобус, в який ми сіли в Києві, зламався вже у Львові. Але це був чудовий виступ, було чимало людей з України, які були дуже раді нас бачити і чути, також після концертів підходило багато людей з подякою за музику і підтримку.

Festival Of New Trumpet Music

Десь рік до того я отримав листа від одного з найвідоміших трубачів і музикантів сучасної імпровізаційної музики наших днів Dave Douglas. Він написав про те що натрапив випадково на мій альбом Sunlight Above The Sky і йому дуже сподобалось і він був би радий як щоб колись я зміг якимсь чином виступити на фестивалі FONT. (Дейв – один з засновників цього фестивалю, який відбувається вже понад 20 років). Я з радістю погодився. А серпні 2022 року Дейв знову написав і повідомив що останні 3 роки через ковід фестиваль відбувається онлайн і він хоче запросити 3х трубачів (Дмитра Бондарева, Якова Цвєтінського та мене) з України записати Live відео виступу. Таким чином Дейв хотів ще раз привернути увагу американського суспільства до війни в України.

Europe Jazz Conference

Згодом Мар’яна Бондаренко зорганізувала для нас виїзд на Europe Jazz Conference. Ми поїхали разом з відомими українським саунд-продюсером та електронним артистом Дмитром Авксентьєвим (Koloah) з яким ми створили спільний проект пару років тому. Наш виступ був в рамках конференції саме коли всі ці люди були зібрані в величезному залі. Можна сміливо сказати завдяки що завдяки цьому виступу в мене відкрилися нові можливості для виступів за кордоном.

Музиканти з Мар’яною Бондаренко (приватний архів) / Musiciens avec Mariana Bondarenko (archives privées)

Фестиваль SVITANOK в Норвегії

В Листопаді мені написала Оля Бекенштейн і запропонувала поїхати з виступом в Норвегію – зіграти разом з дуже відомим норвезьким музикантом Bugge Wesseltoft в рамках фестивалю SVITANOK. Це було дуже несподівано та приємно, тим паче, що я дізнався згодом, що ідея запросити саме мене була зі сторони Bugge. Як я довідався пізніше, він ще років 10 тому був у Києві з концертом, почув мене на джем-сейшні в клубі Бармен Диктат, і захотів зробити спільний виступ. Також на цьому фестивалі виступала співачка Олеся Здоровецька, саундпродюсер та барабанщик Станіслав Іващенко і київська саундпродюсерка, кінокомпозиторка та співачка Мар’яна Клочко. Перший концерт відбувався в Осло в андерграундному клубі Bla, наступний – в Бергені в клубі Bergenkjott. На цей раз ми з Лесею Здоровецькою грали разом з місцевими музикантами з Бергену і це був мій перший концерт повністю імпровізаційної музики, без жодного попереднього обговорення і попередньої репетиції, – ми просто зустрілися на саунд-чеку, познайомилися і після того як усі перевірили інструменти, я спитав чи будемо ми про щось домовлятися і обирати якісь пісні для спільного музикування. Контрабасистка з колективу мені відповіла: «Навіщо? Я і так відчуваю що все буде гаразд». А барабанщик додав: «Я взагалі вже 10 років граю виключно імпровізаційні концерти». Це мене дуже здивувало, але я відкритий до нового досвіду. І на диво мені дуже сподобалося, – музиканти були дуже досвідчені, слухали одне одного і неймовірно реагували.

San Jose Winter Jazz Festival: Counterpoint With Ukraine

Це була неймовірна подорож та серія виступів. Тієї зими San Jose JF вирішив провести фестиваль спільно з фестивалем Am I Jazz?, засновницею і директором якого є Ольга Бекенштейн, для того щоб підтримати українську культуру, запрезентувати на фестивалі та привернути увагу до війни. Окрім музикантів туди приїхала також хореографка та імпро-танцівниця Аліна Сокульска, яка була задіяна в кількох проєктах. У свою чергу серед українських музикантів були Яків Цвєтінський, Борис Могилевський, Ігор Осипов, Олеся Здоровецька та Вадим Несееловський.
Разом з Борисом Могилевським ми їхали поїздом з Києва до Варшави, потім летіли 20 годин з трьома пересадками до Сан-Франциско потім ще трансфер машиною до Сан Хосе. Разом з Борисом ми зіграли три концерти в рамках фестивалю, два концерти спільно з Marcus Shelby Orchestra та один концерт спільно з тріо Маркуса, а також натхненна зустріч з Емброузом Акінмусірі. Подорож запам’яталася також зі спілкуванням з звичайними американцями, які дуже цікавилися тим що відбувається в Україні. Багато хто з людей починав розмову з слів: «А чи правда що у вас там війна яку показують в нас по телевізору?». Доводилось розповідати про реалії, в яких ми живемо, те, що ми знаємо і бачимо кожного дня. Багатьох цих людей наші розповіді шокували. Я знову відчував, що наша місія не тільки в популяризації української культури, а також в розмові про те, наскільки важлива підтримка України на всіх можливих рівнях.

За перші місяці війни я усвідомив що можу бути корисним на складі або регулювати перехрестя якщо потрібно. Я можу робити все, що потрібно. Але я музикант, і грати музику я вмію краще за все інше. Вважаю що збереження та розвиток культури є важливою складовою в розвитку нації і суспільства. Грою на трубі я принесу набагато більше користі, збираючи кошти на концертах та поширюючи нашу культуру на весь світ, ніж займаючись іншою діяльністю, не пов’язаною музикою.

Texte en français

Денніс Аду © Сергій Сараханов / Dennis Adu © Serhiy Sarakhanov

« Les premiers jours, on ne savait pas quoi faire. Mais en mars 2022, lorsque le Front artistique ukrainien est né à Lviv, on s’activait comme on pouvait pour se rendre utile : on déchargeait des camions, on envoyait des convois humanitaires, on coordonnait les déplacements des réfugiés, on levait des fonds pour les forces armées ukrainiennes en jouant au LV Cafe Jazz Club, on organisait des diffusions en direct sur les réseaux sociaux… Je n’avais jamais vu une telle unité », raconte-t-il.
Le Front artistique ukrainien a été fondé par Serhiy Fedorchuk, musicien ukrainien et organisateur d’événements musicaux, et Olha Tchertkova, directrice de l’agence de communication kyivienne Top Media Communication, créée dans le but de lever des fonds pour l’armée.

Le début de la guerre

La guerre a éclaté alors que j’étais en vacances dans la ville de Vorokhta, en Ukraine occidentale. Ce jour-là, je devais rentrer à Kyiv par le train avec ma petite amie Yana Vialova [1] et ses parents. Au début, on a hésité à partir. On a finalement décidé de rentrer, alors même que beaucoup de nos amis nous téléphonaient pour nous dire de rester à Vorokhta.

Je l’ai dit et je le redirai : dans les premiers jours de la guerre, il s’est passé des choses incroyables, il y avait une solidarité et une humanité telles que je n’en avais jamais vu auparavant. 

Lors de la halte à Lviv, on a décidé de descendre du train (qui n’est finalement jamais arrivé à Kyiv : il a été arrêté deux heures après avoir quitté Lviv). Pendant le voyage, j’avais publié sur Facebook un message « cherche refuge pour quatre personnes ». Les publications de ce type affluaient en masse sur les réseaux sociaux, alors je ne m’attendais pas à grand-chose. Heureusement pour moi, je connais de nombreux musiciens dans tout le pays et j’ai été contacté rapidement par Anastasia Lytvyniuk (pianiste, professeure et compositrice ukrainienne, initiatrice et co-fondatrice du groupe de musique de Lviv ShockolaD) : elle et son mari Igor Hnydyn (batteur, professeur et compositeur ukrainien, également co-fondateur de ShockolaD) s’étaient réfugiés en Pologne. Ils avaient laissé leur appartement à Lviv et proposaient de nous le prêter. Le musicien Andriy Kokhan nous a transmis les clefs et l’on s’est installés chez eux. On pensait y rester quelques jours, pas six mois.
Je l’ai dit et je le redirai : dans les premiers jours de la guerre, il s’est passé des choses incroyables, il y avait une solidarité et une humanité telles que je n’en avais jamais vu auparavant.

Dans les premiers jours de la guerre, les gens s’entraidaient comme ils le pouvaient et avec tous les moyens du bord. Sur les réseaux sociaux, le nombre de personnes cherchant des solutions d’hébergement ou de l’aide pour rejoindre la frontière était stupéfiant. Étant donné que j’avais de nombreux amis sur Facebook, j’ai compris qu’il fallait que je recense ceux qui étaient véhiculés ou qui avaient la possibilité d’héberger des personnes chez eux. Je transférais leurs contacts à ceux qui cherchaient refuge un peu partout en Ukraine. J’étais très heureux de pouvoir aider, d’autant plus lorsque ça aboutissait et que les personnes me remerciaient de les avoir aidées à trouver un covoiturage ou un refuge.
C’est ainsi que je me suis retrouvé à Lviv. À l’époque, je ne soupçonnais pas encore que cette ville était destinée à abriter autant de musiciens venus de tout le pays et que beaucoup de projets communs allaient y voir le jour.

Le moment où l’on a compris ce qu’on avait à faire

Le 28 février, une fois passés les premiers jours de panique, de stress, de nuits sans sommeil rivés à nos téléphones dans l’incompréhension de ce qui se passait vraiment autour de nous, j’ai reçu un appel de Serhiy Fedorchuk. Il m’a demandé si je voulais m’unir aux efforts de Yakiv Tsvietinskyi, Yaroslav Kazmirchuk (trompettiste, Lviv), Vlad Hroudnytskyi (pianiste, Dnipro), David Kolpakov (saxophoniste, Kyiv), Taras Kushniruk (guitariste, Lviv), Mykola Honcharenko (guitariste, Lviv) et Dmitry Zuev (contrebassiste, Dnipro) pour aider à remplir et charger des sacs de sable destinés à protéger les check-points. Je n’ai pas hésité longtemps, je voulais aider par tous les moyens.

зліва направо: Д.Аду, М. Гончаренко, Я. Цвєтінський, Д. Колпаков, Я. Казмірчук, В. Грудницький, Д. Зуєв, невідомий / De gauche à droite : D. Adu, M. Honcharenko, Y. Tsvetinskyi, D. Kolpakov, Y. Kazmirchuk, V. Hrydnytsky, D. Zuev, inconnu

C’étaient les débuts de notre engagement en tant que bénévoles multitâches. On mettait toute notre énergie dans notre travail, on avait chaud et froid en même temps.

La solidarité et l’efficacité des bénévoles étaient vraiment impressionnantes et ce n’est qu’aujourd’hui, quand je repense à toute cette organisation, que je me demande qui était aux manettes de tout ça et d’où sortaient les camions, les tracteurs, le sable et les milliers de sacs en toile (parfois, quand il en manquait, on devait en racheter par nos propres moyens). Ce qui se passait à l’époque, c’était presque de la magie.

Des femmes venaient avec leurs thermos nous proposer du thé brûlant. Une fois, une jeune femme avec une poussette a aperçu notre groupe et est revenue une heure plus tard avec deux marmites pleines. L’ambiance était frénétique, personne ne voulait s’arrêter une seule seconde. Parfois, quelqu’un qui nous avait vus en passant posait ses affaires par terre pour se joindre à nous.
Quelques jours plus tard, Serhii a reçu un appel: un entrepôt à Malekhiv (une petite commune près de Lviv) cherchait du monde. Alors on a commencé à aller là-bas pour décharger, trier et charger des médicaments, de la nourriture, des vêtements… Cet immense entrepôt accueillait des camions de vingt tonnes venus de l’étranger qui transportaient toutes sortes de choses.
Au début, c’était le chaos. Une foule de gens et pas d’instructions claires. Personne ne savait répondre aux questions « que faire ? » et « où ranger ça ? ». Et ça a duré jusqu’à ce que l’un des bénévoles propose de prendre en main la gestion du travail, parce qu’il avait travaillé à la Nova Pochta [2]. À partir de là, tout a changé. Il nous expliquait comment trier, ranger, charger et ainsi de suite.
Encore une fois, j’étais sidéré de voir comme les gens s’organisaient dans des conditions aussi difficiles et comme certains d’entre eux assumaient la responsabilité du travail. Dans l’entrepôt, grâce à ce nouvel effort d’autogestion, on travaillait avec la cadence d’un métronome, que ce soit lors de la réalisation des tâches habituelles ou de la mise en place d’un mini-restaurant et d’une zone de repos pour pouvoir souffler un peu. C’était incroyable et, évidemment, entièrement bénévole.

Я. Казмірчук, Я. Цвєтінський, Д. Зуєв в очікуванні розвантаження / J. Kazmirchuk, Y. Tsvetinskyi, D. Zuev en attente de déchargement

Pendant quelque temps, on ne se parlait pas vraiment les uns les autres et si l’on se parlait, c’était surtout dans le cadre de notre travail. Un jour, au moment du déjeuner, l’un d’entre nous a lancé: « Les gars, vous faites quoi, au juste, dans la vie ? ». On a dit qu’on était des musiciens de jazz.
C’est là qu’est née l’idée de donner du courage aux bénévoles qui travaillaient dans l’entrepôt. On a décidé que le lendemain, à la pause déjeuner, on donnerait un mini-concert sur le trottoir juste devant l’entrepôt.

C’était la guerre, les gens affluaient de Kharkiv, Dnipro, Louhansk, Marioupol, alors il fallait des morceaux pas trop enjoués, mais pas trop tristes non plus. Quelque chose qui donne la force d’avancer. On a réfléchi, et l’on a décidé que ça serait les œuvres de John Coltrane, Herbie Hancock et Bobby Timmons. 

À la gare de Lviv

Un peu plus tard, Serhii a créé une discussion dans la messagerie Telegram, à laquelle il ajoutait progressivement les musiciens qui se trouvaient sur place à Lviv à ce moment-là. Il s’agissait principalement de musiciens de jazz, mais il y avait également des gars de Lviv issus de la Philharmonie. Tous les jours, cette discussion en ligne servait à partager des informations : où, pour quoi et combien de personnes.
Avec l’équipe de Lviv, on travaillait surtout à Malekhiv. Mais il nous arrivait d’aider ailleurs, comme à la gare de Lviv. On ne restait pas les bras ballants, parce qu’il ne s’écoulait pas une minute sans qu’un nouveau flot de réfugiés ne déferle sur le parvis de la gare. Certains avaient besoin de rejoindre la frontière avec leurs enfants en bas âge, leurs animaux domestiques et toutes leurs affaires, d’autres cherchaient à trouver refuge dans la ville, d’autres encore n’avaient qu’une idée : manger. Un certain nombre de réfugiés arrivaient dépourvus d’affaires, ils n’avaient pris que les choses les plus essentielles en partant. Avec les autres bénévoles, on tartinait du pain sous les tentes et l’on aidait Serhii à organiser les départs des voitures qui faisaient l’aller-retour entre la gare et la frontière.

Plusieurs fois, j’ai eu pour mission de réguler le flot d’arrivants et de voitures sur un passage piéton. Comme il y avait beaucoup de monde à affluer vers les tentes, où l’on pouvait manger et recevoir de l’aide, les voitures, qui véhiculaient les réfugiés ou amenaient de l’eau et de la nourriture, se retrouvaient bloquées et un bouchon énorme finissait par se former.
Je le dirai franchement, mes qualités de chef d’orchestre m’ont beaucoup aidé à ce moment-là. Je gesticulais dans tous les sens. De temps à autre, il fallait carrément crier, parce que certaines personnes marchaient le nez dans leur téléphone ou bien passaient sans m’apercevoir. Je ne leur en voulais pas, car elles venaient sûrement de réchapper de l’enfer. Je faisais donc un effort de politesse et de clarté.
Évidemment, j’ai eu droit à toutes sortes de réactions : certains me regardaient comme si j’étais le dernier des crétins, tandis que d’autres comprenaient tout de suite l’utilité de mon rôle et me remerciaient. Enfin, les moins avares de remerciements étaient les conducteurs, il y en avait d’ailleurs certains qui passaient plusieurs fois à la gare et qui me saluaient d’un petit geste, comme si l’on se connaissait.
Un jour, alors que je régulais le trafic sur ce passage piéton, une jeune femme est passée au volant d’une voiture. J’ai intimé aux piétons de s’arrêter et la laisser passer, et alors elle a baissé sa vitre et m’a lancé avec un grand sourire, « Vous êtes Dennis Adu ? ». J’ai répondu: « Oui, c’est moi. Passez donc, ne ralentissez pas les voitures derrière. » J’ai lu sur son visage un mélange d’étonnement et de perplexité, mais elle souriait toujours. C’était agréable. Mais à l’époque, on n’avait pas le temps de s’étonner et c’était toujours après que l’on prenait conscience de ce qui nous était arrivé, de triste comme d’heureux.

Le centre d’appel

Je n’oublierai jamais la nuit passée en compagnie de ma petite amie Yana à travailler dans un centre d’appel qui donnait des renseignements sur la ville de Kharkiv (Kharkiv SOS). Un soir, il commençait déjà à faire sombre quand on a reçu un message de Serhii: deux personnes étaient requises pour la nuit dans un centre d’appel pour renseigner des gens par téléphone. Dans notre fil de discussion, personne ne répondait, alors Yana et moi nous sommes dévoués. On a été accueillis par une jeune femme très charismatique (dont le nom m’échappe malheureusement) et très polie, mais exténuée (elle travaillait depuis 48 heures sans arrêt), qui nous a rapidement expliqué en quoi consistait notre mission.
Elle nous a à ce point bombardés d’informations que ma mémoire a cessé d’enregistrer ce qu’elle nous disait après cinq minutes d’explications. On a eu peur de ne pas être à la hauteur, mais il était déjà trop tard pour se désister, et de toute façon le couvre-feu n’allait pas tarder. D’ailleurs, après nous avoir briefés, la jeune femme a voulu appeler un taxi, mais il ne restait qu’une heure avant le couvre-feu et personne ne consentait à la prendre. Je me suis souvenu que le pianiste kyivien Pavlo Lytvynenko disposait d’un laissez-passer pour circuler en voiture, parce qu’il était bénévole et transportait des réfugiés. Je lui ai téléphoné et il a pu aider la jeune femme à rentrer chez elle pour se reposer.

On est donc restés et pendant quelque temps on a étudié les affichages aux murs et le contenu de l’ordinateur. Il s’agissait surtout de listes de bénévoles véhiculés capables d’emmener des gens à la gare ou dans une autre ville, il y avait aussi une carte de Kharkiv, les numéros de téléphone de diverses organisations, les horaires des bus de campagne qui circulaient encore, les horaires des trains et ainsi de suite.
La nuit fut très calme jusqu’à cinq heures du matin. Ensuite, les appels ont commencé à déferler. On a compris assez rapidement que c’était l’heure où commençaient les bombardements et où les habitants téléphonaient et demandaient, complètement paniqués, quel était le meilleur moyen de quitter la ville et comment se rendre à la gare ou dans les petites communes en périphérie, par exemple. On essayait de les renseigner du mieux que l’on pouvait. On recevait une avalanche d’appels, les téléphones sonnaient tous en même temps et l’on devait répondre à toutes sortes de questions.
Une femme alitée m’a demandé si quelqu’un pouvait passer la chercher chez elle et l’emmener chez ses proches dans un village. Je lui ai donné les numéros de téléphone des bénévoles véhiculés susceptibles de pouvoir l’aider. Un homme m’a demandé conseil sur la meilleure façon de se rendre à la gare et je lui ai conseillé plusieurs applications de taxi que la jeune femme nous avait indiquées pendant le brief. Il m’a rappelé quelques minutes plus tard pour me dire que sur l’une des applications, un conducteur lui avait proposé d’effectuer un trajet de quelques kilomètres pour la somme de 11 000 hryvnias (280 €), et m’a demandé quoi faire à nouveau.

Ce fut une nuit très stressante, parce que notre mission était de renseigner ces personnes, de leur proposer des solutions et des personnes ou organisations à contacter, mais l’on n’avait nul autre moyen de les aider. C’était très dur d’écouter ces personnes, en particulier les personnes âgées, crier dans leur combiné: « Aidez-nous, on est à telle adresse, on ne peut pas se déplacer, il faut qu’on aille à la gare de toute urgence, envoyez-nous quelqu’un ! ». Dans ces cas-là, on leur conseillait d’appeler le 102, parce que la police s’occupait d’évacuer les personnes à mobilité réduite. À huit heures du matin, la vague d’appels s’est plus ou moins calmée, et notre relève est arrivée. On est rentrés se reposer, car on était épuisés, physiquement et moralement.

Le retour de la musique

Le 18 mars, Serhii a eu l’idée de « démagnétiser » (ce sont ses mots) un peu les réfugiés arrivés par les trains d’évacuation, grâce au pouvoir de la musique. Il nous a proposé de former un petit ensemble et de jouer à côté de l’entrée principale de la gare. On a fait très attention dans le choix du répertoire, car c’était la guerre, les gens affluaient de Kharkiv, Dnipro, Louhansk, Marioupol, alors il fallait des morceaux pas trop enjoués, mais pas trop tristes non plus. Quelque chose qui donne la force d’avancer. On a réfléchi, et l’on a décidé que ça serait les œuvres de John Coltrane, Herbie Hancock et Bobby Timmons.

Les réfugiés ne réagissaient pas tous de la même manière à notre concert. Certains passaient sans comprendre ce qui se passait, d’autres criaient quelque chose du style « c’est la guerre, et vous êtes là avec votre musique, vous ne pensez pas que c’est le mauvais moment ? » en nous décernant en outre des épithètes injurieuses. Mais vers la fin du premier morceau, une petite foule s’était déjà amassée tout autour de nous. Ces gens nous écoutaient avec intérêt, certains nous filmaient sur leurs téléphones. D’autres s’approchaient pour nous remercier. À la fin d’une improvisation, j’ai entendu parmi la foule: « Maman regarde, c’est Dennis Adu qui joue à la trompette, c’est juste incroyable ! ». J’ai pris un selfie avec ce petit garçon après.

Le concert fut très riche en émotions: je voyais les regards perdus des réfugiés, je comprenais le désespoir qu’ils ressentaient face à tout ce qu’ils avaient perdu et j’essayais, au moyen de mon instrument, de les soutenir et de leur faire passer le message suivant: « Tout ira bien, vous allez surmonter ça, vous êtes forts ! ». Évidemment, cela faisait bientôt un mois que je n’avais pas joué de la trompette, il s’agissait de l’une des périodes d’arrêt dans la pratique de mon instrument les plus longues de toute ma vie, mais j’ai rassemblé toute ma volonté et mes forces et j’ai joué comme s’il s’agissait de mon dernier morceau.

Д. Колпаков, С. Федорчук, Д. Аду, А.Арнаутов, М. Криса, К. Кравчук / D. Kolpakov, S. Fedorchuk, D. Adu, A. Arnautov, M. Krysa, K. Kravchuk

Après ce concert, on commençait à comprendre que l’on pouvait aussi se rendre utile en jouant de la musique, et pas uniquement en travaillant dans des entrepôts. Alors on s’est mis à jouer de plus en plus souvent.

К. Кравчук, С. Федорчук, Д. Аду / К. Kravchuk, S. Fedorchuk, D. Adu

Le LV Cafe Jazz Club

Le LV Cafe Jazz Club est devenu un lieu de refuge pour les musiciens. Le propriétaire du club, Yourii Sadovyi, nous a pris sous son aile et nous mettait à disposition un lieu où l’on pouvait donner des concerts caritatifs, prendre part à des jams et répéter. Les musiciens en situation financière difficile pouvaient déjeuner gratuitement au club.
Je me souviens de la première jam-session: il y avait tant de musiciens qu’on se serait cru au Leopolis Jazz Festival [3] , et non pas dans une Lviv en guerre. On avait tous très envie de jouer et de faire ce qu’on savait faire de mieux. Il s’est passé tellement de choses pendant cette jam que l’on a bien failli manquer le début du couvre-feu. Les musiciens avaient très envie de jouer, manifestement. On n’a pas cessé pour autant de se rendre dans l’entrepôt de Malekhiv, parce qu’ils avaient besoin de notre aide là-bas, mais en parallèle, on commençait à créer divers ensembles et à donner des concerts caritatifs au LV.
C’était une époque incroyable, un foisonnement de collaborations difficilement imaginable en temps de paix, puisqu’en temps de paix il n’y avait que le Leopolis Jazz Festival qui savait rassembler autant de musiciens au sein d’une même ville. C’était une sensation étrange : la guerre continuait et en même temps, elle était en train de provoquer une petite explosion culturelle au LV Cafe Jazz Club.

Lors de ces jams au LV, j’ai rencontré des jeunes de Kharkiv. Ces dernières années, je ne m’étais pas particulièrement intéressé au milieu musical de cette ville et cela faisait longtemps que l’on n’avait pas vu un jeune talent de Kharkiv. Alors ce fut une agréable surprise que de les rencontrer et de les entendre jouer lors de la jam. J’ai été particulièrement impressionné par le professionnalisme d’un jeune musicien, Lev Borovskyi. Il était venu me demander si je pouvais lui donner des cours à l’académie de musique. J’ai accepté et dès le premier cours, j’ai remarqué que ce garçon était très talentueux et qu’il maîtrisait beaucoup de choses en théorie et en pratique. Mais j’étais impressionné avant tout par le nombre d’instruments dont il savait jouer. Pendant les jams, il jouait tout aussi bien à la trompette qu’au trombone et nous faisait écouter ses morceaux au tuba et à la flûte, entre autres.
En discutant avec « les jeunes lions » de Kharkiv, j’ai découvert, pour mon plus grand bonheur, que la communauté musicale de Kharkiv existait toujours et que la musique battait au cœur de cette formidable ville.

Лев Боровський © Юрій Грязнов / Lev Borovsky © Yuriy Gryaznov

L’Académie nationale de musique Lyssenko de Lviv

L’Académie nationale de musique Lyssenko de Lviv a accueilli de nombreux jeunes musiciens réfugiés dans sa résidence universitaire et leur a donné la possibilité de jouer à l’académie. C’était très généreux de leur part, parce que ces jeunes n’avaient nulle part où jouer. Je me suis adressé à Ostap Ivanovytch Maïtchyk, professeur et directeur du département de musique populaire [4] et de jazz, qui m’a gentiment accueilli et invité à venir à l’académie. Je disposais d’un lieu où pratiquer et c’était très important pour moi à l’époque. Selon moi, notre monde manque terriblement de personnes comme lui, qui ont de l’influence, comprennent le fonctionnement du système éducatif et les besoins des jeunes musiciens et savent comment les aider. Pour moi, Ostap Ivanovytch Maïtchyk est une personne exemplaire: il est capable de soutenir les différentes initiatives des jeunes musiciens, de s’intéresser à la vie musicale de la ville et d’offrir des possibilités aux jeunes professeurs et musiciens — en deux mots, il fait tout pour que les musiciens de jazz se sentent bien à Lviv.
Plus d’une fois, je l’ai aperçu, lors de concerts et d’événements destinés aux jeunes, en train de discuter avec des gens. C’est certainement grâce à ces échanges qu’il arrive à comprendre comment les encourager toujours plus à créer de la musique nouvelle.

Je n’avais pas pris un tel plaisir à pratiquer mon instrument depuis bien longtemps. Tous les jours, à l’académie, je jouais comme si c’était le dernier jour de ma vie. C’était intéressant aussi d’observer les étudiants et les professeurs, qui me regardaient en se demandant qui j’étais, d’où je venais et ce que je faisais là. Évidemment, certains d’entre eux me reconnaissaient, m’approchaient pour me parler, me posaient diverses questions concernant la technique de jeu à la trompette et l’improvisation. Je partageais avec plaisir mon savoir et mon expérience et ai même donné quelques cours à des trompettistes et des trombonistes.
Je me souviens également d’avoir croisé Yourii Hriaznov au club, qui est selon moi l’un des meilleurs photographes et vidéastes de concert dans toute l’Ukraine. J’étais très heureux de le voir. Quand je l’aperçois en concert, je sais d’avance que les photos seront splendides.

А.Арнаутов, Д.Аду, Я. Казмірчук © Юрій Грязнов / A.Arnautov, D.Adu, Y.Kazmirchuk © Yuriy Gryaznov

Т. Кушнірук, Д. Зуєв, Л. Путкун, Д.Аду, Я. Казмірчук © Юрій Грязнов / T. Kushniruk, D. Zuev, L. Putkun, D. Adu, Y. Kazmirchuk © Yuriy Gryaznov

Le jazz dans l’abri anti-bombe

Au début du mois d’avril, le LV Cafe Jazz Club s’est transformé en un étonnant centre culturel. Chaque jour faisait place à une diversité musicale surprenante. Il s’y produisait des jams et différents ensembles musicaux : le Konstantin Goryachiy New Organ Trio, Taras Kushniruk, Yakiv Tsvietinskyi, Leonid Petkoun, Yaroslav Kazmirtchouk, Serhii Fedortchouk, Andrew Arnautov, etc., et chacun avait son propre style.
Serhii et Olha avaient créé un nouveau projet intéressant qui avait pour nom « Le jazz dans l’abri anti-bombe ». Ils ont invité l’artiste KRUTЬ (Marina Krut) à y prendre part, une célèbre bandouriste [5], chanteuse et compositrice ukrainienne. Ces événements culturels visaient à attirer l’attention de la communauté internationale sur la guerre en Ukraine et de lever des fonds pour les forces armées grâce aux dons versés lors de la diffusion en temps réel des concerts sur Internet. Nous avons compilé tout un programme avec des morceaux de Marina Krut, adapté ses chansons à notre jeu et parsemé ses œuvres de moments d’improvisation. Et le résultat final était ma foi plutôt intéressant.

Марина Круть / Maryna Krut

 Imbrisables

« Imbrisables » est un grand projet d’Ihor Zakous: un poème symphonique interprété avec l’Orchestre symphonique académique de la Philharmonie nationale de Lviv. Le poème est composé de vers de poètes ukrainiens, écrits pendant le premier mois de la guerre entre l’Ukraine et la russie [6].

 Le jazz ukrainien

À la fin du mois d’avril, Mykola Kisteniov et Pavlo Ilnytskyi ont fait appel à moi pour mettre en œuvre un programme, « Le jazz ukrainien », et m’ont invité à écrire un arrangement pour plusieurs célèbres morceaux ukrainiens et des standards américains que Pavlo allait ensuite chanter en ukrainien.
Je me suis mis au travail et l’on s’est retrouvés lors d’une répétition. La décision fut prise d’enregistrer un album. On s’est dit qu’il fallait soutenir cette effervescence culturelle en Ukraine et partir faire une petite tournée en Ukraine de l’Ouest, pour soutenir le moral des habitants en jouant des morceaux ukrainiens.

Retour à Kyiv. L’Académie de musique Reinhold Glière de Kyiv

Vers le mois de juin, progressivement, les musiciens ont commencé à rentrer chez eux, à repartir vers différents coins d’Ukraine, et début juillet j’ai moi aussi décidé qu’il était temps de rentrer à Kyiv. Là-bas, la situation était plus compliquée qu’à Lviv. Évidemment, cette atmosphère tendue n’était pas propice à la tenue d’événements culturels en nombre, comme cela se faisait à Lviv, parce que les habitants de la capitale restaient surtout chez eux et lisaient les nouvelles en faisant défiler les fils d’actualité des réseaux sociaux sur leurs écrans. Mais, petit à petit, quelques événements culturels commençaient à éclore par-ci par-là.

En juillet ont eu lieu les examens d’entrée à l’Académie de musique Reinhold Glière et en septembre, on est repassés à une forme d’enseignement hybride. Toute l’équipe enseignante comprenait qu’il fallait encourager les étudiants à travailler et les aider à sortir de l’accablement moral dont ils souffraient depuis que leur pays était frappé par l’invasion russe. On a enfin pu faire des cours en présentiel, parce que les premiers mois de la guerre avaient rendu les cours à distance très difficiles, et de plus la majorité des étudiants n’avait pas la possibilité d’étudier en distanciel.

On sentait que faire de la musique à plusieurs leur avait manqué. Même quand cinq ou six personnes seulement venaient au cours d’orchestre, tout le monde se réjouissait d’être là, de jouer ensemble et de s’essayer à quelque chose de nouveau. Le regard des étudiants s’éclairait au moment où ils passaient le seuil de la porte de la salle de répétition. Et moi aussi, avec eux, pendant deux heures et demie, trois heures parfois, j’oubliais toutes les horreurs dont était victime notre pays. Seule l’alerte aérienne nous rappelait à la réalité. Les Ukrainiens commençaient à s’adapter aux conditions dans lesquelles ils devaient vivre. Les musiciens n’étaient pas en reste.

Les concerts à l’étranger

Je n’avais jamais autant voyagé que depuis le début de la guerre, c’était une sensation assez étrange. Lorsque je quittais mon pays d’origine, plongé dans la guerre, pour découvrir le quotidien paisible des pays voisins, j’étais constamment talonné par l’impression d’être dans un monde surréel. À l’étranger, je ressentais plus que tout le besoin de parler de la culture ukrainienne, d’attirer l’attention du monde sur ce qui se passait chez nous. Chacun de mes concerts à l’étranger commençait par l’hymne ukrainien.
La première fois que j’ai joué à l’étranger avec mon quintette, c’était dans le cadre d’une résidence artistique dans la ville slovaque de Trnava, à laquelle l’organisatrice de festivals Olha Bekenstein nous avait conviés. Ce ne fut pas chose aisée que d’obtenir les autorisations de sortie du pays pour tous les membres et d’arriver jusqu’à Trnava. On a roulé pendant près de 36 heures, sans compter les mésaventures sur le chemin : le premier car que l’on a pris de Kyiv est tombé en panne à Lviv. Mais en fin de compte, tout s’est formidablement bien passé, une grande partie du public était composée d’Ukrainiens très heureux de nous voir et de nous entendre. Après les concerts, beaucoup de personnes venaient nous remercier pour la musique et le soutien qu’on leur apportait.

Festival of New Trumpet Music

Environ un an plus tôt, j’avais reçu un mail de l’un des plus éminents trompettistes de la musique d’improvisation de notre temps, Dave Douglas. Il m’écrivait qu’il était tombé par hasard sur mon album Sunlight Above The Sky, qui lui avait énormément plu, et qu’il voulait me voir jouer un jour sur la scène du Festival of New Trumpet (FONT). Dave est l’un des fondateurs de ce festival qui existe depuis plus de vingt ans déjà. J’avais tout de suite accepté son offre. En août 2022, Dave m’a écrit à nouveau pour me prévenir que depuis trois ans, le festival se déroulait en ligne à cause du covid et qu’il voulait inviter trois trompettistes ukrainiens (Dmitry Bondarev, Yakiv Tsvietinskyi et moi-même) à donner un concert diffusé en temps réel. De cette manière, Dave espérait attirer l’attention de la société américaine sur la guerre en Ukraine.

Europe Jazz Conference

Un peu plus tard, on a pris part à l’European Jazz Conference de Sofia grâce à Mariana Bondarenko, responsable du service Musique à l’Institut ukrainien. On est venus accompagnés de Dmytro Avksentiev (Koloah), célèbre producteur et artiste électro ukrainien, avec lequel on avait travaillé deux années auparavant. Notre concert intervenait dans le cadre d’une conférence et l’immense salle était remplie. Sans aucun doute, ce concert m’a ouvert de nouvelles portes à l’étranger.

Музиканти з Мар’яною Бондаренко (приватний архів) / Musiciens avec Mariana Bondarenko (archives privées)

Le festival SVITANOK en Norvège

En novembre 2022, Olha Bekenstein m’a proposé de donner un concert en Norvège en compagnie du grand musicien norvégien Bugge Wesseltoft, au festival SVITANOK (Aube). La proposition était à la fois inattendue et agréable, surtout lorsque j’ai appris que c’était Bugge lui-même qui avait eu l’idée de m’inviter. J’ai découvert plus tard qu’il avait donné un concert en Ukraine dix ans auparavant, qu’il m’avait entendu lors d’une jam-session dans le club Barman Diktat et que depuis ce soir-là, il avait envie que nous jouions ensemble.
Au festival SVITANOK, il y avait aussi la chanteuse Olessia Zdorovetska, le producteur et batteur Stanislav Ivachtchenko (si_process) ainsi que la productrice, compositrice de musique de film et chanteuse kyivienne Maryana Klochko. Le premier concert s’est déroulé à Oslo dans le club underground Bla, ensuite à Bergen dans le club Bergenkjott. Pour ce deuxième concert, Olessia Zdorovetska et moi-même devions jouer avec des musiciens de la ville de Bergen. Ce fut mon premier concert en totale improvisation, sans aucune discussion ni répétition préalable. On s’est simplement retrouvés pour les balances, on a fait connaissance et après que tout le monde eut testé son instrument, j’ai demandé si l’on allait se mettre d’accord sur quelque chose et choisir quelques morceaux à jouer ensemble.
La contrebassiste du groupe m’a répondu: « À quoi bon ? Tout se passera bien, j’en suis certaine. » Le batteur a ajouté: « Moi, ça fait dix ans que je ne fais que de l’impro en concert. » J’étais pour le moins déconcerté, mais je suis toujours ouvert à de nouvelles expériences. Et à ma plus grande surprise, ça m’a beaucoup plu. Les musiciens étaient très doués, ils s’écoutaient les uns les autres et se répondaient très bien.

San Jose Winter Jazz Festival: Counterpoint With Ukraine

Ce fut un voyage et une série de concerts incroyables. Cet hiver-là, l’équipe du San Jose JF avait décidé de se joindre au festival Am I Jazz ?, fondé et dirigé par Olha Bekenstein, afin de promouvoir et soutenir la culture ukrainienne et de mettre en lumière les événements en Ukraine. Mis à part les musiciens, la chorégraphe et danseuse improvisatrice Alina Sokoulska a également été invitée à participer à plusieurs projets. Parmi les musiciens ukrainiens, on comptait Yakiv Tsvietinskyi, Borys Mohylevskyi, Ihor Ossypov, Olessia Zdorovetska et Vadym Nesselovskyi.
J’ai voyagé en train de Kyiv à Varsovie avec Borys Mohylevskyi. Ensuite, on a enchaîné vingt heures de vol, dont trois escales, jusqu’à San Francisco, avant de rejoindre San Jose en voiture. Avec Borys, on a donné trois concerts dans le cadre du festival, deux concerts avec le Marcus Shelby Orchestra, un concert avec le trio de Marcus, et fait la connaissance d’Ambrose Akinmusire, une rencontre qui nous a beaucoup inspirés. Le voyage a aussi été rendu mémorable par les échanges que l’on a pu avoir avec des Américains sensibles à ce qui se passait chez nous.
Nombre d’entre eux entamaient la discussion en disant: « Est-ce que là-bas c’est la même guerre que celle que l’on voit ici à la télé ? ». Il a fallu raconter la nouvelle réalité dans laquelle nous vivons, ce qu’on voit et subit tous les jours. Beaucoup d’entre eux étaient choqués. De nouveau, j’ai senti que notre mission était non seulement de populariser la culture ukrainienne, mais aussi d’utiliser tous les moyens possibles pour parler de l’importance du soutien à l’Ukraine.
Pendant les premiers mois de la guerre, j’ai pris conscience que je pouvais me rendre utile dans un entrepôt ou encore réguler le trafic sur un passage piéton. En fait, je sais faire beaucoup de choses, dès lors que c’est nécessaire. Mais je suis musicien, et jouer de la musique, c’est ce que je sais faire le mieux.

J’estime que préserver et promouvoir la culture est essentiel au développement de notre nation et de notre société. En jouant de la trompette, je peux récolter des dons et faire découvrir notre culture au monde entier. C’est mon rôle, ma façon de me rendre utile.

Traduit de l’ukrainien par Louise Henry