Тарас Кушнірук, Флюгери львівського джазу

Текст українською

Тарас Кушнірук © Ельпіда Жабо / Taras Kushniruk © Elpida Zhabo

Тарас пройшов через безліч трансформацій як музикант, проте від початку тримається своєї лінії – грати музику та вдосконалювати свої вміння. Для нього це не стільки справа самовираження, скільки “соціальна нитка” з середовищем в якому знаходиться, спосіб комунікування як з близькими, так і з незнайомцями. У Львові Тараса оточує чимало яскравих постатей, що зробили суттєві вклади в розвиток львівської культури. Долучаючись до них і пропонуючи свої ідеї, він сам мимохіть став тою незамінною частиною історії, що поєднує в собі пам’ять та майбутнє.
Це була приємна розмова. Коли ми зідзвонилися з Тарасом, то якось не складалося враження, що це інтерв’ю. Ми просто розмовляли про людей, яких ми знаємо і які привнесли в наші життя щось цінне. Виявилося, що левова частина з них – львів’яни, і важко уявити людину, яка б могла розповісти з таким трепетом про стількох людей з цього середовища. Було ясно, що формат інтерв’ю не розкриє їх портретів у повній мірі, тож цілісна розповідь з уст Тараса, де один мотив перетікає в інший, видалася найбільш натуральним розв’язанням.

Люди

Марк Токар

Марк Токар © Ельпіда Жабо / Mark Tokar © Elpida Jabot

Можу про кожного розказати по порядку. Певне, почну з Марка Токара, з яким ми грали в колективі Бельведер, секстет з львівськими музикантами. Це було щось абсолютно не схоже ні на що з того, що відбувалося перед тим [у Львові – ред]. Марк не мав записів композицій, які приносив, і показував їх прямо на репетиціях. Було все дуже відкрито до імпровізації. Ми мали популярну формулу концерту – композиція, повністю імпровізований перехід та наступна композиція. Це завжди звучало добре.

Марк присвячував багато часу фрі-імпро, здебільшого ми робили різноманітні вправи на увагу та інтеракцію. Мені найбільше подобалася вправа, що нагадувала телеграф, – ти, як і решта, обираєш одну ноту і граєш лише її, в різних регістрах. Кожен обирає свою ноту і в результаті виходить досить абстрактна картина, завжди різна і остаточно гармонійна. Також ми робили “стіну звуку”: коли ми починали саундчек на сцені, то просто в один момент починали грати так голосно, як тільки вміємо. Все “кричало”!

З часом діялися дедалі цікавіші речі, – наприклад, духовики між собою переглядалися й знаходили якісь співзвуччя. І це ввійшло в практику настільки, що під час виконання творів раптом з’являлася ця звукова палітра, якийсь інтервал або дивний акорд, який на перший погляд зовсім не співзвучний з рештою, й під це треба вміти підлаштуватися.
Інша цікава річ – Марк показував нетипові способи відтворення звуків на своєму інструменті. Проте ми не говорили так часто про технічні аспекти – які акорди заграти, чи які конкретно аранжування зробити. Це все відбувалося радше в форматі постійної філософської дискусії.
Мені здається, що Марк хотів бути у цьому колективі як Майлс Девіс (сміється). Давав нам повну свободу, залишав простір для наших інтерпретацій й не втручався.
Був період, коли ми грали концерти виключно з композиціями Вейна Шортера, його улюбленого композитора. Це був справжній виклик для мене, адже не було фортепіано й ціла відповідальність за незручні акорди та вічно змінні баси лежала на мені. З цією та іншою програмою ми багато подорожували різними містами України, а також в Польщі.

Алекс Максимів © Олег Панов / Alex Maksymiv © Oleg Panov

Якийсь час у Львові жив гітарист Алекс Максимів. Він дуже сильно відрізнявся від інших музикантів, у першу чергу, через його рівень, який був у рази вищий, ніж у нас [місцевих музикантів – ред]. Треба було бути готовим, щоб зрозуміти наскільки він класний, а більшість цього не розуміла, хоч і захоплювалася. Не сказав би, що знаю його добре, проте пам’ятаю, що першу лекцію з джазової гітари я мав саме у нього. Я нічого не знав й не вмів, але він вирішив почати одразу з дуже складних структур – якісь набудови на акордах, альтеровані лади в блюзі. Каже: “Ось як можеш це заграти!” Тільки за 4 чи 5 років я до нього відізвався з повідомленням: “Алекс, я маю питання. Ми з тобою колись займалися і ти мені на листочку написав ось такі акорди. Тепер скажи, – що це? По-моєму, я вже готовий до цього” (сміється).
Окрім цього, ми з ним часто пересікалися на концертах чи джемах, у Львові й тоді, коли він переїхав у Берлін.

“…тут [в Україні] чудеса стаються тільки з людьми, які чогось хочуть. Якщо прагнеш, то знайдеш відповіді на свої запитання”

Ігор Гнидин

Ігор Гнидин © Олексій Карпович / Igor Hnydyn © Oleksii Karpovych

Що я найкраще пам’ятаю зі знайомства з Ігорем Гнидином, так це початки моєї музичної подорожі років 12 тому, досить давно. Тоді Анастасія Литвинюк, активна львівська піаністка, моя вчителька з додаткового фортепіано та дружина Ігоря Гнидина, була вагітна, і Ігор дедалі частіше кликав грати мене. Погано, невміло, зате багато та часто. Кожного четверга був джем-сейшн, і одного разу він до мене зателефонував і сказав: “Приходь, пограємо сьогодні”. Я не дуже зрозумів про що йому йдеться, тож без поспіху пішов до клубу (адже інші музиканти ще грають свій сет), навмисне запізнююся. Ігор підбігає до мене і каже: “Швидше, швидше, ми чекали на тебе!”. Я знав тоді лише три джазові стандарти, й ті грав з нот, – якийсь блюз, Cantaloupe Island та Watermelon Man. Дуже багатий репертуар. Нам цього вистачало насправді на кілька годин джему.

І ось Ігор сказав страшні слова: “Тарасе, давай заграємо щось інше. Наприклад, Foggy Day”. Кажу, що не знаю. Тоді “Autumn in New York!” – наполягає Ігор. Я відповідаю так само. “Тю, а що ти тоді знаєш?!” – роздратовано мовив Ігор, на очах в інших людей. Мені стало не по собі, тож я вирішив, що буду грати все на пам’ять. Помилятися, губитися, але з пам’яті. На наступний джем я вивчив вже 15 пісень, ледь їх “витягував”, але все ж був у стані заграти їх без нот. Так все й почалося.

Завдяки Ігорю Гнидину та Насті [Анастасії] Литвинюк ми могли поїхати на майстер-класи в Польщі – Cho-jazz. Ці люди возять величезні групи музикантів з України протягом багатьох років. Я був там декілька разів, і з цим місцем у мене пов’язані дуже приємні спогади. За два метри від себе я бачив на сцені людей, що грають так, як ти чув лише на записах кращих виконавців світу. Всі мали доброзичливе ставлення, тож я не боявся виходити на сцену та грати з ними. Cho-jazz – це місце, де час зупиняється, суцільний вакуум, і з роками там нічогісінько не змінюється. Така сама система – постійний викладацький склад та студенти, які грають як грають. Але це якраз дозволяло вибудувати міцні зв’язки з людьми, якщо ти приїжджаєш туди щороку.
Мені, як гітаристу, дуже пощастило з викладачами, – були Attilla Muehl та Rafał Sarnecki. Ми з ними досі утримуємо контакт, хоч я не відвідую ті майстер-класи ось вже 4 роки, і навіть коли вони приїжджали, скажімо, до Києва, я їхав туди просто щоб з ними провести час.

Коли я вже навчався в консерваторії, моїм викладачем у певний момент став басист Ігор Закус. На першому занятті він мені сказав: “Тарасе, я на гітарі нічого не вмію, я тебе нічому не навчу. Але ти маєш записувати транскрипції імпровізацій на відео та мені їх висилати”. Я так зрозумів, що я був єдиним студентом, який це робив. Коли я поїхав знову на Cho-jazz, вийшов на джем і раптом магія пропала, – я вже знав, хто що робить, на чому стоїть й таке інше. Як завжди, 20 хвилин блюзу, 15 трубачів, 10 саксофоністів, а гітарист один, бо занадто довго треба під’єднуватися до підсилювача звуку (сміється). Я зіграв і після цього до мене підійшов Атилла і вражений каже: “Що сталося?! Як це? Ти минулого року ледве грав, а зараз ти граєш добре, тобі майже все вдається”. А ще через рік, у тому ж місці, сказав, що вже нема до чого чіплятися, – все звучить як треба. Одного разу ми, – Атилла, Ігор Закус та я, – зустрілися в Києві і Атилла все ще випитував у Ігора, що він такого зі мною зробив, що за два роки відбувся такий невірогідний прогрес.

Atilla Muehl (посередині) зі своїми студентами на майстер-класах в місті Chodzież © приватний архів / Atilla Muehl (au centre) avec ses élèves lors d’ateliers à Chodzież © archives privées

Зрештою, тут [в Україні] чудеса стаються тільки з людьми, які чогось хочуть. Якщо прагнеш, то знайдеш відповіді на свої запитання. Ніхто не буде за тобою ходити і питатися: “Ну як, сонечко, ти пограв сьогодні на інструменті, повчив ноти? Ну, молодець, піди ще пограй”. І в цьому немає нічого особистого, просто сучасні реалії потребують людей з конкретною позицією, які постійно над собою працюють.

З таким темпом я в певний момент міг зіграти на пам’ять більш ніж 100 джазових стандартів. Але до цього все виглядало інакше, так само як у інших колег музикантів: були здебільшого так звані “Lviv Evergreen Songs”, близько 20 творів, які міг одразу заграти кожен. Потім у Львові з’явився LV Jazz Club, з ініціативи Юрія Садового. Власне він створив справжній рай для джазових музикантів, — нас там дуже тепло приймали. Ми там майже жили від відкриття до закриття, — джем-сейшни, концерти, зустрічі з друзями, нам було доступно все, що завгодно. І ось ми вибороли право користуватися ще більшою концертною залою в цьому клубі, й тоді до мене зателефонував басист Андрій Арнаутов з пропозицією створити stage band на джем-сейшн. За однієї умови, — щотижня мають бути нові композиції й бажано на пам’ять. В певний момент ми вже почали повторювати джазові стандарти, бо залишилися тільки такі, які потрібно ретельно відрепетирувати, а це вже суперечило формату джем-сейшну. Ми публікували у Фейсбуці список цих стандартів перед кожним джем-сейшном, щоб інші підготувалися. Хоч це й класно, — вчити щось нове, але багато хто нарікав, що це несправедливо, бо як це вони мають вчити щотижня щось нове? Але головним аргументом було лише те, що їм ліньки, всі хотіли грати лише те, що давно знають. Але потім люди звикали, й це сильно “підштовхнуло” нас усіх вперед. Так ми грали близько двох років.

Юрій Середін

Юрій Середін © Юрій Грязнов / Yuriy Seredin © Yuriy Gryaznov

Юра — феноменальний піаніст. Ми ходили з ним до однієї музичної школи у Львові. Був період, коли Марк Токар жорстоко кепкував з нього, бо той переїхав у столицю, але здається вже всі про це забули (сміється). Згадуючи про локальні музичні байки, — він розповідав мені, як у Львів приїжджав Лі Коніц, і це був той момент, коли він вирішив відставити класику і серйозно займатися джазом. Напевне, це один з найвражаючих музикантів, яких я знаю. Окрім того, що він багатьом речам вчився системно, — назвімо це “правильно” — то його композиції мають в собі безліч варств, естетичних та концепційних, і все це оформлено на професійному рівні. А теж він просто хороша людина, – з ним можна поговорити про що завгодно, від вимінювання абсурдними жартами до обговорення якихось побутових механізмів або ж філософії та психології.

Маркіян Іващишин

Маркіян Іващишин © Роман Балук / Markiyan Ivashchyshyn © Roman Baluk

А ось історію про Маркіяна всі пам’ятатимуть ще довго. Він був ідеологом багатьох культурних ініціатив міста, одна із них, — славнозвісний фестиваль Jazz Bez. Це унікальний формат, адже він відбувається по всій Україні й навіть залучав деякі міста в Польщі, такі як Пшемишль та Люблін. Тому коли музиканти запрошувалися на фестиваль, то дуже рідко виступали в одному місті, тільки їхали одразу в тур в рамках одного фестивалю. При цьому кожне місто було автономне і місцеві організатори деколи самі обирали хедлайнерів та скеровували їх до організаторів з інших міст. А ключовою ідеєю для мене було те, що Маркіяну залежало на тому, щоб презентувати місцевих музикантів, а не тільки супер-зірок з-за кордону, як це часто стається. Зараз цей фестиваль переживає в певному сенсі “плато”, бо протягом останніх років ніщо не сприяло його розвитку, — ані пандемія, ані смерть Маркіяна, ані повномасштабна війна. Так що зараз дуже важко собі уявити, щоб Джаз Без відбувався у цей час в умовному Краматорську.
Щороку в клубі Дзиґа, де він працював і постійно засідав, святкуються музичні “уродини”. Зараз біля Дзиґи відкрили провулок, закапелок Маркіяна Іващишина, яке є продовженням кав’ярні та барної частини клубу.

Я не встиг з ним познайомитися ближче. Найяскравіший мій спогад — це коли я брав уроки в Алекса Максиміва, які відбувалися якраз в Дзизі. Після цього прийшов Маркіян і дав мені величезний шмат сушеної тараньки (сміється). Також я грав на його фестивалі “Флюгери Львова” зі своїм ф’южн-колективом. Пам’ятаю, що йому дуже залежало на тому, щоб це був оригінальний, авторський матеріал, він не хотів звичайних переробок. Він тоді про нас подбав на дійсно професійному рівні, а ми навіть не очікували, що дістанемо якісь гонорари. Я тоді ні на чому ще не знався.
Загалом, — попри те, що ми не були знайомі дуже добре, — від нього відчувалася підтримка. Таке відчуття, що тебе приймають. І завжди коли Маркіян сидів за своїм славнозвісним столиком, навіть зайнятий, приділяв хвильку, щоб хоча б привітатися. Зараз трохи шкодую, що не встиг ці взаємини розвинути, але був на ще одна річ, — хоч я вже був дорослим парубком, Маркіян в свою чергу вже був здоровезним, дорослим та серйозним дядьком. Так принаймні здавалося, й я іноді просто боявся до нього заговорити (сміється).

Середовища

Джазові ветерани
Трубач Яків Цвєтіньский оповідав кумедну історію. Одного разу він прийшов до LV Jazz Club, незадовго до його відкриття о 16.00. Бачить старшого чоловіка, що з цікавістю приглядається до афіш на вхідних дверях до клубу. Ввічливо питається Якова: “А де знаходиться джазовий клуб?”. Той, так само ввічливо, відповідає: “Це й є джазовий клуб. Запрошуємо сьогодні на концерт о 20.00, а сам клуб незабаром відчиняється, о 16.00”. Той чоловік зауважив його футляр і запитав, чи це труба. “Адже я теж музикант! Ми колись з хлопцями грали джаз, ой, довгими ночами! Але, як водилося, професія була в мене інша”, — почав ностальгувати. Після кількох коротких розповідей він згадав: “А ще ми з хлопцями створили львівський блюз, так, це були ми!”. Яків поцікавився як він звучав, тож чоловік почав мугикати під ніс: “ту ду ду-у-у-у, ту ду ду-у, ту ду ду-у, ту ду ду-у-у-у ду…”. Й тут Яків розуміє, що це… Композиція “Bag’s Groove” Майлза Девіса. Він цього вже не коментував, але історія моментально стала відомою у різних музичних колах країни, й дійшла також до музикантів з Дніпра. На честь цієї історії саксофоніст Данило Винариков скомпонував свій композицію “Дніпровський бус”, який був відповіддю на той “львівський блюз”, Я, на жаль, не знаю хто це був. Можливо, при зустрічі би впізнав. Але старші музиканти рідко з’являються в місцях наших зборів. Пам’ятаю часи, як був ще живий саксофоніст Річард Канафорський, учасник Квартету Домарського. Він приходив і слухав нас на джем-сейшнах, часто грав. Зрештою, він був чи не єдиним, хто інтегрувався з усіх старших музикантів. Був також трубач Володимир Кіт, саксофоніст Валентин Учанін, піаніст Аркадій Орєхов.
Проте ці всі люди не займалися музикою професійно й для заробітку. Валентин Лучанін, на приклад, має звання в напрямку фізики, якщо я не помиляюся, викладає в університеті. Це досить розповсюджений сценарій. Також був відомий колектив “Медікус” Ігоря Хоми, — це був колектив медиків! Тобто, музика для всіх них — це здебільшого хоббі. В силу обставин, ми з їхнім середовищем майже не пересікалися, хоч усі один одного знали. Тож у нас не було цього переказування знань від старших до молодших поколінь. Гадаю, це ми б уже могли таке робити з часом.

Ансамбль “Медікус” / Ensemble Medicus © D.R.

Раніше, ще в 30-40 роках минулого століття, львівський джаз мав своїх героїв… Весоловський, Леонід Яблонський, Рената Яросевич, — вони в свою чергу були міцно пов’язані з тим, що відбувалося в Польщі, тож провідною течією джазу були сентиментальні пісні, призначені або для камерних заходів, або ж театральних ситуацій. І, як не дивно, ще 10 років тому про них ніхто особливо не говорив. Сьогодні ж є цілі проєкти, які виконують музику, наприклад, Веселовського, роблять аранжування на свої склади. Багато де можна почути його музику на концертах. Тож, чи його часто зараз згадують? Без сумніву. Але чи на джем-сейшнах грають його пісні? Ні…

Леонід Яблонський — третій зліва, зі скрипкою / Leonid Yablonsky - troisième en partant de la gauche, avec un violon© D.R.

В зв’язку з повномасштабною війною (та й починаючи від 2014 року) подібні персоналії — це справжня знахідка, і в цілях збереження української історії їх дуже швидко популяризували, так само сталося з багатьма іншими митцями та діячами в інших сферах.

Leopolis Jazz Festival

Хор Боббі МакФерріна на Leopolis Jazz Festival. © Олексій Карпович / La chorale de Bobby McFerrin au festival de jazz de Leopolis. © Oleksii Karpovych

Моя історія з фестивалем Leopolis Jazz почалася дещо пізніше, бо я на його початку (2011 р.) ще не цікавився джазом. Але майже кожного року я все ж таки відвідував. Великою перевагою фестивалю було те, що всіх насправді можна було послухати безкоштовно. А приїжджали дійсно світові постаті. Були денні сцени на головній площі та біля одного з палаців, а також вечірні концерти, які можна було слухати як на платній території, так і на так званій фан-зоні, де можна було сидіти на траві й слухати трансмісію з концерту на велетенському екрані з хорошим звуком. А на початку було навіть так, що сцену можна було побачити з-за огорожі, й люди сідали прямо там.

Й дійсно, Leopolis Jazz — це важлива сторінка в історії українського джазу. Знакові концерти, джем-сейшни з хедлайнерами в клубі Libraria, маса музикантів з усієї країни та з-за кордону. Досі всі згадують, як декілька років тому приїхав Роберт Гласпер й з цілим своїм колективом прийшов до джаз-клубу, де ми всі грали до пізньої ночі. Або Джо Ловано в кумедному капелюсі, який ходив зі своєю фотокамерою та знімав усе довкола. Таких історій безліч, зазвичай саме клуб Libraria був відомий тим, що іноді, ні з того ні з сього, можна було зустріти когось з-за кордону, — не без старань місцевих музикантів, що знали кого запрошувати.

Концерт Trio Klein на сцені на головній площі. / Concert du trio Klein sur la scène de la place principale. © Олексій Карпович / Oleksii Karpovych

В будь-якому випадку, цей фестиваль завжди був для нас великим святом. Очевидно, останні роки далися організаторам дуже тяжко, адже з 2020 року був проведений лише один фестиваль — в 2021-ому. Навряд чи він відродиться, – враховуючи джерела фінансування в минулому, це була б абсолютна неповага до загиблих у цей час. Проте сподіваємося, що вдасться знайти інший формат, на інших правилах.

Texte en français

Тарас Кушнірук © Ельпіда Жабо / Taras Kushniruk © Elpida Zhabo

En tant que musicien, Taras Kouchnirouk a beaucoup évolué, mais sans jamais s’écarter de sa vision artistique : la pratique de la musique doit être intrinsèquement liée à la recherche constante de progrès. Pour lui, la musique est moins un moyen de s’exprimer que de créer du lien social avec le milieu qu’il côtoie et communiquer avec ses proches ou des inconnus. À Lviv, Taras est entouré de personnalités brillantes qui ont joué un rôle considérable dans le développement culturel de la ville. Dans leur sillage, il a apporté sa pierre à l’édifice et est devenu malgré lui un élément irremplaçable de ce milieu musical mêlant passé et avenir.

J’ai beaucoup aimé discuter avec lui. Notre entretien téléphonique était tout sauf une interview. Pour résumer, il m’a fait un récit-hommage aux personnes qui ont marqué son parcours de vie (il s’est avéré que, pour la plupart, ils étaient de Lviv) et je ne connais personne d’autre qui puisse décrire avec une telle émotion un si grand nombre de personnalités de ce milieu. Il était clair que le format classique de l’interview n’allait pas permettre à Taras de faire leur portrait détaillé, c’est pourquoi j’ai trouvé plus naturel de lui laisser le champ libre, pour qu’il puisse faire un récit complet et passer spontanément d’un sujet à l’autre.

Les visages du jazz à Lviv

Mark Tokar

Марк Токар © Ельпіда Жабо / Mark Tokar © Elpida Jabot

« Je parlerai de chacun d’entre eux dans l’ordre, en commençant par Mark Tokar, avec qui j’ai joué au sein du collectif Belveder, un sextet de musiciens de Lviv. Ça ne ressemblait en rien à tout ce qui avait été fait avant à Lviv. Mark ne disposait pas d’enregistrements des compositions qu’il nous proposait, il nous les jouait directement lors des répétitions et laissait une grande place à l’improvisation. En concert, on avait une formule qui fonctionnait bien : on jouait une composition, suivie d’une transition en totale improvisation pour glisser vers la composition suivante. Ça marchait à chaque fois.

Mark a toujours consacré beaucoup de temps à l’improvisation libre. La plupart du temps, on travaillait sur l’attention et l’interaction. Mon jeu préféré, c’était celui qui rappelait le télégraphe : tout le monde choisit une note et joue exclusivement celle-ci dans des registres différents. Résultat, c’est assez abstrait, à chaque fois différent et parfaitement harmonieux. On s’amusait aussi à faire le « mur du son » : on commençait les balances sur scène, et, sans crier gare, on se mettait à jouer aussi fort qu’on le pouvait. Ça faisait un bruit d’enfer !

Avec le temps, on a commencé à faire des choses plus intéressantes. Par exemple, les soufflants jouaient en échangeant des regards sur scène jusqu’à ce qu’ils parviennent à s’harmoniser. Ça s’est inscrit dans notre pratique à tel point que lorsqu’on jouait nos morceaux, soudain une « invention » sonore faisait son apparition, un intervalle ou un accord étrange qui de prime abord était complètement dissonant et auquel il fallait adapter notre jeu.
Ce qui était intéressant, c’était quand Mark nous montrait des moyens atypiques de faire sonner son instrument. Mais on ne parlait pas très souvent de choses techniques, comme des accords ou des arrangements à jouer. Nos échanges ressemblaient plutôt à une discussion philosophique continue.
Je crois qu’au sein de notre collectif, Mark avait envie d’être une figure telle que Miles Davis [il rit]. Il nous donnait une liberté totale et laissait le champ libre à nos interprétations, sans s’imposer.

Pendant un moment, on ne jouait en concert que des œuvres de Wayne Shorter, son compositeur favori. C’était un réel défi pour moi, car il n’y avait pas de piano et j’avais toute la responsabilité des accords difficiles et des accords graves, sans cesse changeants. On a joué ce programme ainsi qu’un autre dans de nombreuses villes d’Ukraine et même en Pologne.

Алекс Максимів © Олег Панов / Alex Maksymiv © Oleg Panov

Le guitariste Alex Maksymiv a vécu un temps à Lviv. Il se démarquait fortement des autres musiciens, en premier lieu par son niveau, autrement supérieur au nôtre. La majorité d’entre nous l’admiraient, mais n’étaient pas prêts à comprendre qu’il était génial. Je n’irai pas jusqu’à dire que je le connais bien, mais c’est auprès de lui que j’ai suivi mon premier cours de guitare jazz. J’ignorais encore tout de cette musique, mais il m’a immédiatement donné des structures très difficiles, des constructions sur des accords, des modes altérés façon blues. Il m’a dit : « Voilà, quand tu auras maîtrisé ça ! ». Quatre ou cinq ans plus tard, je lui ai envoyé un message en disant : « Alex, j’ai une question. J’avais suivi des cours avec toi et tu m’avais noté ces accords sur un bout de papier. Dis-moi ce que c’est, je crois que je suis prêt maintenant. » [rires].
Cela mis à part, on s’est souvent croisés lors de concerts ou de jams, à Lviv et à Berlin, une fois qu’il a déménagé là-bas.

… En Ukraine, les miracles, ça n’arrive qu’à ceux qui veulent quelque chose. Si tu as de l’ambition, tu trouveras les réponses à tes questions.

Ihor Hnydyn

Ігор Гнидин © Олексій Карпович / Igor Hnydyn © Oleksii Karpovych

Ma rencontre avec Ihor Hnydyn rime avec les débuts de mon voyage musical, il y a douze ans à peu près. À l’époque, Anastassia Lytvyniouk, pianiste prolifique de Lviv et épouse d’Ihor Hnydyn, était ma professeure particulière de piano. Elle était enceinte et Ihor m’invitait de plus en plus régulièrement à jouer. Je jouais mal, mais je jouais beaucoup et souvent. Il y avait une jam-session tous les jeudis. Un jour, il m’appelle et me dit : « Viens, on va jouer ce soir. » Je ne comprenais pas bien ce qu’il entendait par là, c’est pourquoi je me suis rendu sans aucune hâte au club, parce que je savais que les autres musiciens étaient encore en train de finir leur set. Je suis arrivé en retard et j’ai été accueilli par Ihor qui me disait : « Dépêche-toi, on t’attend ! ». À l’époque, je ne connaissais que trois standards de jazz, et encore, je les jouais avec la partition : un morceau de blues, « Cantaloupe Island » et « Watermelon Man ». C’était un répertoire très riche. Ça nous aurait suffi pour plusieurs heures de jam.

Mais Ihor m’a proposé ce que je redoutais : « Taras, tu ne veux pas jouer autre chose ? « Foggy Day », par exemple. » Je lui ai répondu que je ne savais pas le jouer. « Bon, alors « Autumn in New York » ! » insistait-il. Je lui ai répondu la même chose. « Mais tu sais jouer quoi, au juste ? » s’est énervé Ihor, devant tout le monde. J’étais tellement mal à l’aise que j’ai décidé qu’à l’avenir je jouerais tout de mémoire. Oui, j’allais faire des erreurs, perdre le fil, mais désormais j’allais jouer sans partitions. Pour la jam suivante, j’avais appris quinze morceaux. Sur scène, ce n’était pas facile, mais j’étais capable au moins de les jouer de mémoire. C’est ainsi que tout a commencé.
Grâce à Ihor Hnydyn et Nastia [Anastassia] Lytvyniouk, on a eu la chance de participer à un festival d’ateliers de musique, le festival Cho-jazz en Pologne. C’est un couple qui a généreusement aidé de nombreux musiciens ukrainiens dans la durée. Je me suis rendu au Cho-jazz plusieurs fois et je garde d’excellents souvenirs de cet endroit. À deux mètres de moi, sur scène, on jouait de la musique comme je n’en avais entendu que dans les enregistrements des plus grands musiciens du monde. La bienveillance était de mise, alors je ne craignais pas de monter sur scène et de jouer avec eux. Cho-jazz, c’est un festival où le temps s’arrête, un trou dans l’espace-temps. Rien n’a changé depuis, ni la formule, ni les professeurs, ni les étudiants, qui jouent comme ils peuvent. Mais quand on s’y rend tous les ans, c’est justement ça qui permet de créer des liens humains très forts.
En tant que guitariste, j’ai eu de la chance d’avoir d’excellents professeurs, à savoir Attila Muehl et Rafał Sarnecki. On est resté en contact depuis, bien que je ne sois pas allé au Cho-jazz depuis quatre ans. Quand ils se rendaient par exemple à Kyiv, je les rejoignais là-bas, juste pour pouvoir passer du temps avec eux.

Plus tard, lorsque j’étudiais au conservatoire, j’ai suivi des cours avec le bassiste Ihor Zakouss. Lors du premier cours, il m’a dit : « Taras, je ne sais rien faire à la guitare, je ne t’apprendrai rien du tout. Mais tu dois te filmer en train d’improviser et m’envoyer les vidéos. » Je crois bien que j’étais l’unique étudiant à faire ça. De nouveau au festival Cho-jazz, j’étais en train de jouer dans une jam et soudain la magie a disparu. J’avais compris qui faisait quoi et sur quoi ça reposait. C’est toujours la même chose : vingt minutes de blues, quinze trompettistes, dix saxophonistes et un seul guitariste, parce que les branchements sur l’amplificateur sont trop chronophages [rires]. Après la jam, Attila est venu me voir et m’a demandé, très étonné : « Qu’est-ce qui s’est passé ? Comment ça se fait ? L’année dernière, tu jouais à peine et là tu joues bien, tu maîtrises presque tout ! » Et l’année suivante, toujours au Cho-jazz, il m’a dit qu’il n’avait rien à reprendre et que tout sonnait bien. Un jour qu’Attila, Ihor Zakouss et moi-même étions à Kyiv, Attila ne lâchait pas Ihor et lui demandait ce qu’il avait fait, parce qu’il trouvait ça incroyable que j’aie pu faire de tels progrès en deux ans.

Atilla Muehl (посередині) зі своїми студентами на майстер-класах в місті Chodzież © приватний архів / Atilla Muehl (au centre) avec ses élèves lors d’ateliers à Chodzież © archives privées

Finalement, ici en Ukraine, les miracles, ça n’arrive qu’à ceux qui veulent vraiment quelque chose. Si tu as de l’ambition, tu trouveras les réponses à tes questions. Personne ne va te pouponner et te dire : « Alors, mon chéri, tu as joué de ton instrument aujourd’hui ? Tu as appris tes notes ? C’est bien mon chéri, allez, va jouer encore un peu. » Il n’y a rien de personnel dans ce que je dis, simplement, aujourd’hui, il faut être sûr de soi et travailler sans cesse, c’est notre époque qui l’exige.

À ce rythme-là, j’étais capable de jouer de mémoire plus d’une centaine de standards de jazz. Mais avant, c’était différent, on avait une vingtaine de morceaux, les « Lviv Evergreen Songs », que tout un chacun était capable de jouer tout de suite. Puis le LV Jazz Club a ouvert. C’était une initiative de Iouri Sadovyi [1]. Il a créé un vrai petit coin de paradis pour les musiciens de jazz, on y était très bien accueillis. C’était presque devenu notre lieu de vie. De son ouverture à sa fermeture, on enchaînait jam-sessions, concerts et moments conviviaux. Ce lieu nous offrait tout ce dont on pouvait rêver. Finalement, on a obtenu le droit de s’installer dans une salle de concert encore plus grande, et le bassiste Andriy Arnaoutov m’a téléphoné pour me proposer de former un stage band pour faire des jam-sessions. À une condition toutefois : que l’on joue chaque semaine de nouvelles compositions et de préférence sans partition. Finalement, on s’est retrouvés à répéter nos standards de jazz, ceux pour lesquels il faut s’entraîner méthodiquement, ce qui contredisait en fait tout l’esprit de la jam-session. On publiait sur Facebook la liste des standards avant chaque jam, pour que les autres puissent se préparer. S’essayer à quelque chose de nouveau, c’est formidable, mais nombreux étaient ceux qui criaient à l’injustice : « Comment ça on doit apprendre de nouveaux morceaux chaque semaine ? ». Enfin, leur argument principal, c’était la fainéantise. Ils voulaient tous jouer ce qu’ils maîtrisaient depuis longtemps. Mais ils ont fini par s’y habituer et ça nous a tous vraiment « propulsés » vers l’avant. On a joué ensemble pendant presque deux ans.

Iouri Seredin

Юрій Середін © Юрій Грязнов / Yuriy Seredin © Yuriy Gryaznov

Ioura est un pianiste exceptionnel. On fréquentait la même école de musique à Lviv. Il fut un temps où il était l’objet des moqueries acerbes de Mark Tokar pour avoir eu le malheur de déménager dans la capitale, mais j’ai l’impression qu’aujourd’hui tout le monde a oublié cet épisode [rires]. Un jour qu’on discutait des petits concerts de Lviv, il m’a raconté que c’est la venue de Lee Konitz à Lviv qui lui a fait mettre de côté la musique classique et se plonger sérieusement dans le jazz. C’est sans doute l’un des musiciens les plus impressionnants que je connaisse. Même s’il a appris beaucoup de choses de manière scolaire (disons, sérieuse), il fait sa propre cuisine et ses compositions sont riches d’« inventions », à la fois esthétiques et conceptuelles, le tout réalisé de manière très professionnelle. Ioura est aussi une personne très gentille, avec qui l’on peut parler de tout, que ce soit des échanges de blagues absurdes, la vie de tous les jours, ou encore la philosophie et la psychologie.

Markian Ivachtchychyn

Маркіян Іващишин © Роман Балук / Markiyan Ivashchyshyn © Roman Baluk

On se souviendra longtemps de Markian. Il a été à l’origine de nombreuses initiatives culturelles à Lviv, dont le célèbre festival Jazz Bez. C’est un festival hors du commun qui se déroule dans toute l’Ukraine et même dans certaines villes de Pologne, comme Przemyśl et Lublin. Les musiciens jouent très rarement dans une même ville, il s’agit plutôt pour eux d’une tournée, mais dans le cadre d’un seul festival. Chaque ville est autonome et les organisateurs locaux choisissent parfois eux-mêmes leurs têtes d’affiche, qu’ils recommandent ensuite à leurs collègues d’autres villes. Ce que je trouve formidable, c’est que Markian insistait pour donner à voir des musiciens locaux et pas seulement de grandes stars venues de l’étranger, comme ça se fait souvent. Aujourd’hui, ce festival fait un peu du surplace, à cause de la pandémie, de la mort de Markian et de la guerre de grande envergure. Aujourd’hui, on a du mal à imaginer que le Jazz Bez pourrait se dérouler à Kramatorsk, pour ne citer que cette ville.
Tous les ans, le club Dzyga — son lieu de travail et là où il passait aussi son temps libre — organise des « anniversaires » musicaux. Depuis, un petit coin de rue aménagé de tables à l’extérieur du Dzyga porte le nom de Markian Ivachtchychyn.

Je n’ai pas eu le temps d’apprendre à le connaître davantage. Mon souvenir de lui le plus mémorable, c’est quand je suivais des cours auprès d’Alex Maksymiv au Dzyga. Après l’un de ces cours, Markian est venu m’apporter un énorme morceau de gardon séché [rires]. J’ai également joué lors de son festival qui s’appelait Les Girouettes de Lviv, avec mon collectif de jazz fusion. Il ne voulait en aucun cas de reprises classiques, non, il voulait que ce soit de la musique originale. Il a vraiment été très professionnel avec nous. Nous, on ne pensait même pas toucher un cachet. J’ignorais encore tout de ce côté des choses, à l’époque.

Même si je ne le connaissais pas bien, je sentais qu’il nous soutenait. Il nous donnait l’impression de faire partie d’un ensemble. Quand il était assis à sa petite table au Dzyga, même quand il était occupé, il prenait toujours un instant pour dire bonjour. Aujourd’hui, je regrette de n’avoir pas pu devenir plus proche de lui mais, même si j’étais déjà un grand garçon à l’époque, Markian, lui, était un monsieur imposant, sérieux et bien plus âgé que moi. En tout cas, c’est l’impression que j’avais. Parfois, c’est simplement que je n’osais pas aller lui parler [rires].

Le milieu du jazz à Lviv

Les vétérans du jazz
Un jour, le trompettiste Yakiv Tsvietinskyi nous a raconté une histoire drôle. Il se rend un jour au LV Jazz Club, peu avant l’ouverture, prévue à 16 heures. Il aperçoit un homme plus âgé qui regarde avec curiosité les affiches collées à l’entrée du club. Celui-ci lui demande poliment : « Savez-vous où se trouve le club de jazz ? ». Lui, tout aussi poliment, répond : « C’est ici même. Venez donc ce soir à notre concert, à 20 heures. Le club, lui, ouvre dans quelques minutes, à 16 heures. » L’homme jette un œil à l’étui de son instrument et demande s’il s’agit d’une trompette. « Moi aussi, je suis musicien ! On jouait du jazz avec les copains, on jouait des nuits entières ! Mais bon, j’avais un métier à côté de ça », dit-il avec nostalgie. Au détour de son récit, il lance soudain : « Et c’est avec les copains qu’on a créé le blues de Lviv, oui oui, c’était nous ! ». Yakiv, intrigué, demande à entendre, et l’autre de chantonner tout bas : « tou dou douuuu, tou dou douu, tou dou douu, tou dou douuuu dou… ». Yakiv comprend qu’il s’agit de la composition « Bag’s Groove » de Miles Davis. Sur le moment, il s’est abstenu de tout commentaire, mais cette histoire a rapidement fait le tour de tous les cercles musicaux du pays, elle est même arrivée jusqu’aux oreilles des musiciens de la ville de Dnipro. C’est en l’honneur de cette histoire que le saxophoniste Danylo Vynarykov a composé son « Blues de Lviv ». Sur scène, il a annoncé que personne n’avait jamais entendu la version originale et qu’il avait tenté d’imaginer à quoi ça pouvait ressembler.

Malheureusement, je ne sais pas qui était ce vieil homme. Peut-être le reconnaîtrais-je si je le croisais. Mais les musiciens plus âgés ne fréquentent que rarement les lieux où l’on se retrouve. Je me souviens de l’époque où le saxophoniste Richard Kanaforskyi, membre du Quatuor Domarskyi, était encore parmi nous. Il venait écouter nos jam-sessions, et il jouait souvent. En fait, c’est l’un des seuls de la vieille génération à s’être intégré. Il y avait aussi le trompettiste Volodymyr Kit, le saxophoniste Valentyn Loutchanin et le pianiste Arkadiy Oriekhov.

Mais aucun d’entre eux n’était musicien professionnel, ils ne vivaient pas de la musique. Valentyn Loutchanin, par exemple, était diplômé de physique et enseignait à l’université, si je ne m’abuse. C’est un parcours assez courant. Citons également le collectif « Medikouss » d’Ihor Khoma, exclusivement composé de médecins. C’est-à-dire que, pour la plupart d’entre eux, la musique était un hobby avant tout. Par la force des choses, on ne les croisait jamais, même si l’on se connaissait tous les uns les autres. De ce fait, il n’y a pas eu de transmission des générations plus âgées aux générations plus jeunes. Aujourd’hui, je me dis qu’on pourrait le faire, à l’avenir.

Ансамбль “Медікус” / Ensemble Medicus © D.R.

Autrefois, dans les années 1930-1940, la scène jazz de Lviv avait ses héros… Bohdan Vessolovskyi, Leonid Yablonskyi, Renata Yarossevytch [2] — ils entretenaient tous des liens très forts avec la Pologne, alors le jazz, à l’époque, c’était principalement des chansons d’amour, jouées dans des lieux intimistes comme des théâtres. Sans surprise, personne ne parlait vraiment d’eux il y a dix ans encore. Alors qu’aujourd’hui, il y a des groupes qui interprètent et arrangent la musique de Vessolovskyi, par exemple. Maintenant, il n’est pas rare d’entendre ses morceaux en concert. Certes, c’est un artiste reconnu aujourd’hui, ce qui ne veut pas dire que ses morceaux sont joués dans les jams…

Леонід Яблонський — третій зліва, зі скрипкою / Leonid Yablonsky - troisième en partant de la gauche, avec un violon© D.R.

Avec le début de la guerre de grande envergure (mais depuis 2014 en réalité), la redécouverte de tels musiciens est d’autant plus significative, et dans un souci de préserver l’histoire ukrainienne, ils ont très rapidement été sortis de l’ombre et popularisés. C’est un phénomène qui touche de nombreux autres artistes et acteurs de la société.

Leopolis Jazz Festival

Хор Боббі МакФерріна на Leopolis Jazz Festival. © Олексій Карпович / La chorale de Bobby McFerrin au festival de jazz de Leopolis. © Oleksii Karpovych

Lorsque le Leopolis Jazz Festival faisait ses débuts, en 2011, je ne m’intéressais pas encore au jazz, mais je m’y rendais presque tous les ans. Le point fort du festival, c’était qu’on pouvait écouter tous les concerts gratuitement. Et il y avait sur scène de vraies sommités mondiales. En journée, le festival se déroulait sur la place principale et à proximité d’un des palais. Le soir, on avait le choix d’assister aux concerts avec entrée payante ou bien dans la « fan zone » — assis dans l’herbe, on regardait la retransmission du concert sur un écran gigantesque, avec un son plus que convenable. Pendant les premières éditions, on pouvait même apercevoir la scène alors qu’on était de l’autre côté des barrières. Et donc les spectateurs s’asseyaient là, tout simplement.

Leopolis Jazz Festival a joué un rôle fondamental dans l’histoire du jazz ukrainien. Des concerts immenses, des jams avec des têtes d’affiche dans le club Libraria et des tas de musiciens venus de toute l’Ukraine et de l’étranger. Tous se souviennent encore quand Robert Glasper, il y a quelques années, s’est pointé avec son collectif dans notre club de jazz et qu’on a joué ensemble jusqu’à pas d’heure. Ou encore de Joe Lovano arborant un drôle de couvre-chef, qui se promenait avec son appareil photo et immortalisait tout ce qu’il voyait. J’ai un grand nombre d’histoires en ce genre. Le club Libraria, c’était l’endroit où l’on croisait parfois des artistes venus de l’étranger. Enfin, ce n’était pas tant le fruit du hasard que celui des efforts de nos musiciens ukrainiens, qui savaient qui inviter.

Концерт Trio Klein на сцені на головній площі. / Concert du trio Klein sur la scène de la place principale. © Олексій Карпович / Oleksii Karpovych

Dans tous les cas, ce festival a toujours été une grande fête pour nous. Visiblement, les organisateurs sont à la peine ces dernières années, parce que depuis 2020, ils n’ont tenu qu’un seul festival, en 2021. Peu de chances qu’il renaisse de ses cendres, vu l’origine des financements à l’époque. Ce serait un profond manque de respect envers les morts de cette guerre. En attendant, on espère trouver une autre forme d’expression, avec de nouvelles règles du jeu. »

Traduit de l’ukrainien par Louise Henry