Творчість і виклики реальностi

текст українською

Fusion Jam в HVLV, Київ. Фото : Олексій Карпович

Уявіть собі ситуацію, — вас просять розповісти довгу історію, реальним свідком якої ви стали десь ближче до теперішнього часу, і в той самий час повинні бути в курсі всіх попередніх подій, які ви не застали, але мають безпосередній вплив на те, як все виглядає у цей момент. Як, скажімо, з історією українського джазу, — неоднозначний лабіринт сценаріїв, на який сильно впливають соціальні та політичні фактори, і без їх розуміння тут ані руш. Тому доволі важко говорити про місце джазу в українській культурі у наші дні й не згадувати про особливості менталітету, влади, історії, соціології та ще ряд нюансів нібито не пов’язаних безпосередньо з творчістю. Вони, зрештою, формують образ культури будь-якої країни, зокрема тієї, що у цей час відстоює свою ідентичність попри все.
Сьогодні ця тема розкривається дедалі частіше, люди з усіх куточків світу дізнаються все більше про українських музикантів, українські медіа та фестивалі. У той самий час, як не дивно, розповсюджується “сократівський” парадокс, — чим більше знань, тим більше запитань та непевності. І нема чого приховувати, — це прекрасно, бо все таки є безліч речей, про які хочеться розповісти, доповнити або ж розширити. Зокрема про місця, де джаз виступав як місток між людьми, де люди вчили його універсальну мову, щоб порозумітися та реалізувати завдяки ньому свої творчі ідеї.

Почнімо розповідь зі столичного “пологового будинку”. У 1980 році у Київській муніципальній музичній академії імені Рейнгольда Глієра (у той час був частиною Національної музичної академії України ім. Чайковського), музикант та музиколог Володимир Симоненко відкриває джазовий відділ та береться за керівництво. Симоненко, як постать, заслуговує на окремі 20 сторінок розповіді як перший і один з найбільших ентузіастів джазової музики в Україні. Окрім документування створюваної музики і формування першої в Україні книги про джаз, — “Мелодії джазу” — був організатором більшості джазових фестивалів країни, керував Джазовою асоціацією України та ще й налагоджував зв’язки з іноземними організаціями, що, як можна здогадатися, не було простою задачею у ті часи. Зрештою, система джазового відділу мало чим відрізнялася від джазових відділів інших європейських країн. Джазменів так само було небагато, всі один одного знали і так само бралися за просування “буржуйської культури” на свій страх і ризик. Власне, треба було все формувати з нуля. В товаристві всі цілі здаються реалістичнішими, тож викладацький склад більше нагадував групу друзів-аутсайдерів, що спільними зусиллями і з щирою взаємопідтримкою вперто розвивають справу, до якої решта ставилася як мінімум скептично (будьмо відвертими, це й досі виглядає подібно).

Серед перших викладачів були діючі музиканти : Юхим Марков, Олексій Саранчін, Наталія Лебедєва, Олександр Гаркавий, Олександр Рукомойніков, Олександр Шаповал та інші. Більшість з них досі врядують відділом, проте протягом останніх років професорська кадра поповнилася молодшими викладачами, як Олександр Павлов, Артем Менделенко, Ігор Закус або Анна Донцова. Завдяки доволі вузькому ґрону людей, які поза академією подекуди зустрічаються на одній сцені, атмосфера в навчальному закладі більше нагадує лабораторію. Є певний набір знань, які мусиш опрацювати, проте жага докопатися до якоїсь правди через пласт невідомості притаманна кожному. Часто ставалося таке, що студенти та викладачі не зналися на певній темі й вчилися разом, один від одного. Так, можливо, ця метода є вкрай невпорядкованою, як у старі часи, — самонавчання в маленькому котловані невідуючих, але принаймні дає розуміння того, що ти не один й разом ви здатні на що завгодно, навіть якщо набір засобів дуже бідний.

Натуральним розвитком подій було формування дуже тісного середовища, яке, зрештою, строго поділялося на стилістичні “касти” : джазмени-пуристи, адепти року, попу, та ті, що грають хіп-хоп і RnB з подачею джазового музиканта. Кожен з них в результаті опинявся в одному котлі, — на репетиції біг-бенду, заняттях з історії джазу або ж класичної гармонії. Нема чого приховувати, організувати таке розбіжне в інтересах ґроно досить важко, та нікому й не хотілося цього робити, тож в певний момент коментарі старших викладачів обмежилися до критики “занадто довгих” композицій та того, що студенти забувають про традиційний джаз. Молоді ж наставники не втручалися в це й частіше надавали перевагу проводити час зі студентами поза структурою, що поволі починало закарбовуватися в історії. Одними з таких місць були локальні клуби.

Варто теж зазначити, що поняття музичної традиції в середовищі музикантів фігурує здебільшого в просторі міжлюдських зв’язків та особистого бажання щось створювати, ніж в конкретному місці, яке існує десятиліттями та само собою являє місце збору і творчого культу для різних поколінь. Як не крути, але більшість ініціатив започатковувалися з порядним арсеналом невідання, що часом призводило до несподівано цікавого експерименту, а часом до безглуздої поразки. Не полічити, скільки разів були спроби започаткувати подібне місце для джазменів, проте й далі ця ідея просто мігрувала з кнайпи до кнайпи, з одного району до іншого, тож музиканти випрацювали в собі надзвичайну еластичність, постійно вишукуючи можливостей до організування хоч чогось. Така життєва лотерея виробила у людей почуття того, що насправді нічого довготривалого зробити тут не вдасться, й тільки в останні роки ця ідеологія почала змінювати фокус на створення чогось стабільного.

Одним з діячів, що вперто прямують до цієї цілі ось вже пару десятиліть – це Олексій Коган, журналіст, ведучий радіо- та телепрограм, директор фестивалю Jazz in Kyiv. Заслуги можна перечисляти досить довго, але багатомовними теж є його дії, адже на своєму прикладі показував, як виглядає міжнародна комунікація. Завдяки цьому про Україну та українських музикантів дізнавалося щоразу більше людей, а в Україні в свою чергу збагачувався загальний репертуар і з’являлися нові музичні концепції.
Протягом відносно довгого часу в Києві існувало кілька клубів, що виконували таку роль постійного місця збору. Це був Клуб 44, Диван, Cotton Club та Дім Майстер-Клас, які були місцями як для амбітних концертів з запрошеними гостями, так і для різного формату джемів для розваги музикантів. Все ж ці клуби не мали строгих стилістичних правил, тож доволі часто на цих сценах можна було почути дуже різні склади, — від традиційного джазу до року, ска або соулу. Попри своє важливе місце на культурному просторі міста ці місця проіснували не більш ніж 10-15 років, після чого мусили переміщатися деінде через фінансові або бюрократичні труднощі.

Один з “виживших”, — Клуб 44, — переформатувався в клуб Barman Dictat, та існує досі в тому ж дворику на вулиці Хрещатик. Через своє вигідну локацію та довгий робочий графік, у цьому місці й відбувалося чи не найбільша кількість музичних вечірок та фестивальних афтер-паті.
Іноді це відбувалося у вигляді циклічних концертів, які одночасно давали карт-бланш місцевим композиторам всіх рівнів, й називалося дуже просто — Композиторські серії. Курував ними саксофоніст Богдан Гуменюк, вихованець КММА ім. Глієра та McGill University в канадському Монреалі. Цю ідею він запозичив у трубачки Рейчел Тер’єн, яку, зрештою, запросив одного разу взяти участь в цій серії у Києві. З назви можна здогадатися, що концепція полягала на презентації композицій запрошених гостей, щоразу в іншому колективі, головне правило — одна репетиція. Згодом це набрало обертів, до процесу долучилася організаційна група клубу Closer і представила дещо інший формат, а точніше у вигляді майстер-класів з зібраним оркестром, що виконує композиції запрошених музикантів. Таким чином, у Києві побували Майкл Абене, Стівен Фейфке та Джон Холленбек.

Богдан Гуменюк (саксофон) з Деннісом Аду (труба) та Іллею Алабужевим (контрабас) в Клубі 44. Фото : Олексій Карпович

Тут не можна оминути увагою й клуб Closer. Це місце на пересіченні різних середовищ, — здебільшого зацікавлених джазом та електронною музикою. Через такий різнобарвний мікс це місце завжди притягує людей з різних кіл й кожен при цьому може знайти у ньому свою нішу. Завдяки таким клубам Київ й почали називати “українським Берліном”, — окрім прогресивного формату самого місця, команда організаторів завжди була налаштована на створення приязного діалогу з закордонними музикантами та інституціями. Найяскравішою постаттю, — зокрема якщо говорити про джазовий сектор, — є Ольга Бекенштейн, яка з 2013 року системно розвивала смак київських слухачів і по можливості запрошувала усіх провідних музикантів на цей момент, з якими мала можливість познайомитися під час свого перебування на стипендії Фулбрайт в США. Мало не щомісяця, у клубі Closer з’являлися постаті з щоденного плейлисту кожного з нас або ж ті, хто згодом до нього потрапляв. Амброуз Акінмусірі, Тео Блекманн, Fly Trio, Буґґе Вессельтофт, Джеральд Клейтон, Совето Кінч, Матеуш Смочиньскі, — і це лише невелика частина гостей клубу, які були з нами у всіх значеннях.
Однією з умовних ідей був короткий дистанс з музикантами, що на той час було екзотичною новиною, адже можна було без проблем замінити кілька слів зі своїм кумиром, випити разом і ще й втрапити в якісь спільні пригоди. Згодом Бекенштейн створила фестиваль-шоукейс Am I Jazz ? Festival, що мав кілька вдалих едицій до війни з лайнапом складеним з українських музикантів. З початком повномасштабного наступу концепція почала керуватися в бік Сполучених Штатів, і до участі в американських едиціях долучалися провідні музиканти, — друзі клубу Closer, — щоб, поза всім іншим, зробити спільну програму із запрошеними українськими музикантами.

Michael Abene диригує оркестром київських музикантів у клубі Closer. Фото : Closer/Facebook

Такої концепції тримався заприязнений клуб Jazzva, створений на базі Києво-Могилянської академії її бувшими студентами, – Назаром Поливкою, Артуром Шрамко, – також фотографом Олексієм Карповичем, що був поза академічним середовищем. Вони й формували ідеологію цього місця. Попри своє короткотривале існування, встигли защепити цю потребу людської близькості серед музикантів і слухачів, і, зрештою, вище згаданий специфічний метод організації дивовижно склеював людей через непередбачувані форс-мажори та спроби спільними зусиллями це вирішити. Наприклад, приготування до концерту польського квартету High Definition піаніста Пьотра Ожеховського в рамках фестивалю Jazz Bez 2012 почався з тягання фортепіано по засніженим дорогам з приміщення академії до концертного залу. Ще не розкручений до світового рівня на той час Маркус Стрікленд приїхав з концертом у тому ж 2012 році, що зігрівався коньяком в оточенні організаторів та їх приятелів, або ж Меттю Шипп, що приїхав на самому початку Революції Гідності на Майдані Незалежності. Що вже говорити про різноманітні фото-виставки та міні-фестивалі (наприклад, Гостинний Фест при будівлі Гостинний Двір), які точно закарбувалися в пам’яті всім присутнім.

Згодом, кілька років після зачинення клубу Jazzva, на його місці відкрився Kontra Jazz Club, назва якого походила від розположення (Києво-Могилянська Академія знаходиться навпроти Контрактової площі), а також як натяк на спротив запилюженим джазовим клубам, в яких з року в рік звучать ті самі речі. Була це свого роду квінтесенція всіх можливих ідей, що вигулькували протягом останніх років у київському творчому просторі, — там були й композиторські концерти, баттли, тематичні джем-сешни, показ фільмів, танці з живими колективами. Метою цього місця було спаювання різних музичних середовищ, які там, у Kontra Jazz Club, могли б мати відкритий простір для експериментів та навчання. На жаль, ця ініціатива прожила лише рік, проте протягом певного часу існувала інша, створена засновниками журналу Meloport (Олексієм Карповичем та Катериною Зяблюк), й називалася Meloport Loft. Це було чимось між бунтарним гіпер-соціальним контра-клубом та домашніми концертами в стилі фестивалів Jazzfest Berlin та Jazztopad, де спонтанно сформовані колективи грали короткі імпровізовані сети у непередбачуваних місцях, — квартири, кав’ярні, галереї, майстерні, й будь-що, до чого є доступ.

Танцювальна свінґова вечірка в клубі Jazzva (2012) та джем сейшн в клубі Kontra Jazz Club (2018). Те саме приміщення. Фото : Олексій Карпович

Чи варто взагалі підкреслювати, як сильно ці події розширили горизонти молодих музикантів та поціновувачів музики ? Це беззаперечна правда. Хоча б тільки через те, що в певний момент зустрілися два світи, які до цього існували в протилежних реальностях, — культура рейвова, фільмово-театральна та джазова, — й з цікавістю почали один одного пізнавати й де-не-де творчо кооперуватися. Історично це можна було б назвати “нео-футуризмом” в українській імпровізаційній музиці, — той момент, коли у твій світогляд проникають абсолютно нові точки зору, й природним чином ставиш знак запитання тому знанню, яке роками шліфувалося й стало звичною, щоденною нормою. Новим питанням було : “Як музика може змінити оточення ?”

Meloport Loft в галереї БЖ-арт, Київ, 2018. Фото : Олексій Карпович

У недалекому 2019 році, під час одного з ф’южн-джемів у Києві, ми сиділи у чисельному ґроні молодих джазменів. Кожен був задіяний у палку дискусію, якій товаришувала музика на фоні, дим сигарет та нескінченні келихи з різноманітними трунками. Було важко зосередитися на чомусь одному, увага переходила з одної нитки розповіді до іншої, але один випадковий лейтмотив закарбувався у пам’яті у вигляді далекого ехо : “…все, що я хочу — це робити так, щоб теперішній момент завжди був мистецтвом”. Хто це сказав — невідомо, проте це вже немає особливого значення, адже кожен з нас у цей момент, свідомо або ні, керується цим мото й творить музику, яка передусім давала можливість “випустити пар”, повідомити світ про наші тяжкі баталії з реальністю, приправленою наслідками війни на сході та зазіхань назойливих сусідів-росіян на наші території. Треба було конче єднатися. Раптом у наше досить герметичне джазове коло почали входити люди з інших творчих середовищ, зі свіжим поглядом на музику та відвагою поєднувати непоєднуване.
У цей період ми познайомилися з Сашою Пінчуком. Він ніколи не навчався в музичній академії, грав на різних інструментах, і взагалі у своєму молодому віці, — на той момент йому було 21, — складав враження бувалого блукальця Вальхалли. Свіловолосий, помірно міцний, вкритий татуюваннями та однаковим одягом на всі випадки життя, спраглий до знань шибайголова, з умінням вести за собою людей. Він ще не був у стані повністю описати власну ідею, яку виношував протягом певного часу, але головною суттю було зібрання творчої громади, що буде зустрічатися на джемах, концертах та фестивалях, які самі ж організовують. Саша любив джаз та хіп-хоп, та нерідко висловлював незадоволення та тему, чому ж в Україні так добре функціонує поп, а такого поняття як нью-джаз та хіп-хоп-джаз можна знайти в кращому випадку в задрипаному гаражі, переробленому на репетиційну кімнату, про який ніхто не знає ? Таким чином на світ з’явився FUSION — жвавий імпровізуючий організм, колектив таких самих шибайголов, що й надалі вабить своїм експериментаторством й де-не-де брутальністю та безкомпромісністю. Від самого початку головним контингентом на цьому дійстві були студенти Інституту музики ім. Глієра (здебільшого з джазового відділу, або ж — офіційно — відділу естрадного мистецтва), ті, кого звідти систематично намагалися виперти, та ті, що особливо й не намагалися знайти спільну мову з цією структурою. Здавалося б, люди полярних поглядів, а все ж виходили разом на сцену та творили музику, яка їм подобалась, але ніде не могли публічно у цьому зізнатися.

Саша Пінчук. Фото : Fusion/Facebook

У березні 2019 року відбулася перша вечірка під назвою FUSION в майстерні ситодруку. Система досить проста : зідзвон з друзями, спільна організація, донат на розвиток організації. Кожен приніс свій інструмент, не мав особливих очікувань, ба більше, — були довгі суперечки, чи це дійсно підходяще місце для подібної авантюри. Як зазвичай буває в подібних суперечливих ситуаціях, все пішло не тільки добре, але й в руслі, яке ніхто не передбачував. Джазмени з рок-ен-рольною душею дали свободу своєму правдивому музичному голосу, зустрілися на маленькому клаптику сцени з музикантами із зовсім інших середовищ, і спільними зусиллями швидко створили навколо себе сприятливу ауру на базі електроніки, альтернативного року, драм-ен-бейсу, обрамлених колективною тягою до імпровізування.
Завдяки такому запальному бекґраунду, процес імпровізації природним чином розширив свою сферу емоційного впливу, дедалі частіше ставив знак оклику при кожній заграній фразі та нерідко напористо заявляв про присутність їх виконавців на цьому світі, метафорично висвітлюючи тим самим есенцію його чи її характеру,— чи то через специфіку мішанини стилів, чи то особистий сентимент по відношенню до них. В будь-якому разі, це не грає суттєвої ролі : найважливіше, що від самого початку розвивалася надзвичайна комунікація між музикантами, тим самим виховуючи їх у всіх можливих аспектах.

Fusion Jam в 20ft Live, 2021, Київ. Фото : Олексій Карпович

FUSION сформував постійне коло людей, що не лише обмінюються музичними ідеями, а й створюють цілу родину, що проводить разом час й підтримує один одного у будь-якій ситуації. Така сила зв’язків особливо спрацювала після трагічної загибелі Саші Пінчука, у якій весь колектив мусив навчитися самоорганізовуватися без лідера у дуже короткий термін. Другим болісним ударом стала загибель Олександри Кувшинової – співзасновниці FUSION, яка 15 березня потрапила під обстріл в селі Горенка (під Ірпінем) під час висвітлення військових подій з командою Fox News. І знову ж, без єднання далі — ніяк. Через якийсь час після початку повномасштабного вторгнення спільнота почала діяти систематично, — концерти платформи стали штабом підтримки військових, переселенців, лікарень, а сам FUSION — фундацією для артистів, лейблом, що в певний момент почав виїжджати з делегацією до інших міст та країн. У цей період було важливо виділити ключових гравців на музичному ігровому майданчику, тим паче, що в природній спосіб на подіях FUSION почали своє існування гурти та проєкти, які зараз творять образ української джазової та альтернативної сцени. Це зокрема гурти Hyphen Dash, OTOY, музиканти Андрій Бармалій, Женя Пугачов, Діана Джаббар, Міша Бірченко, Єгор Гавриленко та його проєкт The Lazy Jesus. І все таки, кожен з них вибрав свій музичний шлях, й вже не було можливості кидати всіх в один “манеж”, але впроваджувати на концертах поділ сцени на акустичну (імпровізаційну) та електронну. Коло розширилося, група підтримки зміцніла, у різних містах України почали з’являтися братерські колективи, що рухалися у подібному напрямку.

Олександра Кувшинова під час Fusion Jam в 20ft Live, 2021. Фото : Fusion/Facebook

Здавалося б, ми знайшли відповідь на запитання про вплив музики на соціум, проте все ще багато речей не працює так добре й перспектив це змінити дуже мало. Мова йде, як не дивно, про ентузіазм та творчу відкритість, здатність без докорів сумління та зайвого виклику показати свої творіння цілому світу та увійти в злагоджений діалог з рештою світу. Якими би крутими та свіжими не здавалися український джаз та експериментальна музика на цей момент, кожен стикається зі страхом теперішнього, майбутнього і тим, що насправді нас не розуміє ніхто, окрім нас самих. Базові речі — як себе прогодувати, як вижити, як витримати психологічний тиск, як при цьому підтримувати армію та людей навколо. Чи не кожен концерт, який відбувається в країні, направлений передусім не на творчу інноваційність, а на благодійний збір коштів й збереження культури від краху, і це є, на жаль, основною мотивацією, щоб робити хоча б щось. Можливості думати лише про музику, звісно ж, немає, і відповідно, говорити про музичний розвиток в Україні сьогодні доволі важко. І все ж, мистецтво відіграє ключову роль у цій боротьбі за виживання, бо єднає найрізніших людей задля однієї ідеї, і з відповідною підтримкою ззовні воно здатне розцвісти яскравими барвами. Це надихає не тільки митців сміливо заявляти про себе у світі, а й світ в свою чергу, приймати це та підтримувати.

Texte en français

Fusion Jam в HVLV, Київ. Фото : Олексій Карпович

Imaginez que l’on vous demande de raconter une histoire dont vous avez été témoin dans un passé proche ! Dans le même temps, vous devez avoir conscience d’événements antérieurs dont vous n’avez pas été témoin, mais qui ont un impact direct sur la façon dont les choses se passent maintenant. Par exemple, le développement du jazz ukrainien est un labyrinthe complexe d’histoires imbriquées, fortement influencé par des facteurs sociaux et politiques qu’il faut avoir en tête pour le comprendre. Il est donc difficile de parler de la place du jazz dans la culture ukrainienne d’aujourd’hui sans mentionner les particularités du pays : mentalité, pouvoir, histoire, sociologie, et autant d’autres facteurs qui semblent n’avoir aucun rapport avec la création artistique. Dans tous les pays, ces caractéristiques définissent la culture, y compris dans un pays qui, comme l’Ukraine aujourd’hui, défend son identité contre vents et marées.

De nos jours, le sujet apparaît de plus en plus souvent sur le devant de la scène : les musiciens, les médias et les festivals ukrainiens gagnent en notoriété dans le monde. Dans le même temps, et c’est un phénomène curieux, on voit apparaître une sorte de paradoxe socratique : plus les connaissances augmentent, plus les questions et les incertitudes augmentent aussi. Il faut admettre que c’est fantastique parce qu’il y a, bien entendu, encore beaucoup de choses dont on souhaiterait parler, qu’il faudrait compléter ou développer, en particulier au sujet des endroits où le jazz a été un pont reliant les gens entre eux, un langage universel permettant de communiquer et de réaliser des projets artistiques.

Commençons par le lieu où le jazz est né en Ukraine, dans la capitale. En 1980, le musicien et musicologue Volodymyr Symonenko a ouvert un département de jazz à l’Académie municipale de musique Reinhold Glière de Kyïv (qui faisait alors partie de l’Académie nationale de musique Tchaïkovski d’Ukraine) et en a pris la direction. La personnalité de Symonenko mériterait qu’on lui consacre un article détaillé car il a été l’un des premiers en Ukraine à s’enthousiasmer pour le jazz. Il a répertorié la musique qui se composait à son époque en créant le premier recueil sur le jazz d’Ukraine Melodiï djazou (Mélodies du jazz), organisé la plupart des festivals de jazz du pays, dirigé l’Association de jazz d’Ukraine et établi des liens avec des organisations étrangères, ce qui, comme on peut l’imaginer aisément, n’était pas une mince affaire à l’époque. En fin de compte, le fonctionnement de ce département de jazz ne différait pas vraiment de celui des organisations étrangères analogues. Les musiciens de jazz étaient peu nombreux, ils se connaissaient tous et c’était à leurs risques et périls qu’ils se retrouvaient à promouvoir la « culture bourgeoise » en URSS.

En réalité, il fallait partir de zéro. Si l’on est une communauté, on a plus de chances d’atteindre ses objectifs, de sorte que l’équipe enseignante ressemblait davantage à un groupe d’amis, des outsiders qui travaillaient ensemble et se soutenaient mutuellement avec enthousiasme, tandis que le commun des mortels était pour le moins sceptique (ce qui est en réalité toujours le cas). Parmi les premiers enseignants, il y avait des musiciens en activité comme Youkhym Markov, Oleksi Sarantchine, Natalia Lebedieva, Oleksandre Harkavy, Oleksandre Roukomoïnikov, Oleksandre Chapoval et d’autres. La plupart d’entre eux sont toujours aux manettes du département, mais ces dernières années, ils ont été rejoints par une nouvelle génération d’enseignants comme Oleksandre Pavlov, Artem Mendelenko, Ihor Zakous ou Anna Dontsova. Il s’agissait d’un cercle assez restreint de personnes que l’on voyait régulièrement partager une scène en dehors de l’Académie. Ainsi, l’atmosphère de l’école ressemblait davantage à celle d’un laboratoire expérimental. Bien sûr, il y avait des savoirs à acquérir, mais tout le monde recherchait surtout une forme de vérité en explorant des sphères nouvelles. Il arrivait souvent que certains sujets soient inconnus tant des élèves que des enseignants, et que ces derniers décident de les explorer ensemble, d’apprendre les uns des autres. Bien sûr, cette méthode était très désordonnée, et, comme par le passé, il s’agissait de pratiquer l’auto-apprentissage dans un petit cercle de gens ignorants, mais au moins cela permettait de ne pas se sentir seul et de voir que le collectif était capable de tout, même si les moyens étaient extrêmement limités.

L’évolution naturelle des événements a abouti à la formation d’un milieu très resserré qui a fini par se diviser en « clans » distincts en fonction du style : les jazzmen puristes, les rockeurs, ceux qui faisaient de la pop, du hip-hop ou du R’n’B avec des arrangements jazzy. Tous se retrouvaient dans le même « chaudron », que ce soit lors d’une répétition en format big band, ou d’un cours sur l’histoire du jazz ou sur l’harmonie classique. Il va sans dire qu’il était plutôt difficile de gérer un groupe avec des intérêts aussi divergents. Ainsi, personne ne voulait s’acquitter de cette tâche, si bien qu’à un moment donné, les commentaires des professeurs de l’ancienne génération sont devenus laconiques : ils se limitaient à trouver certaines compositions « trop longues » et à dire que les étudiants avaient oublié le jazz traditionnel. La nouvelle génération d’enseignants ne s’en mêlait pas et préférait souvent passer du temps avec les élèves en dehors de l’école, ce qui a eu une répercussion sur l’histoire du jazz ukrainien. Parmi ces lieux de rencontre, il y avait les clubs locaux.

Il faut également noter que parmi les musiciens, ce n’est pas tant le lieu qui compte (même si ce lieu de rassemblement existe depuis des décennies et fait l’objet d’un culte pour différentes générations), mais les relations interpersonnelles et le désir individuel de création qui forgent les traditions musicales. Quoi qu’il en soit, la plupart des initiatives qui ont été lancées s’appuyaient sur une bonne dose d’ignorance, ce qui conduisait parfois à des expérimentations tout aussi intéressantes qu’inattendues, et parfois à des échecs cuisants. D’innombrables tentatives ont été entreprises pour créer un lieu de rassemblement de musiciens de jazz, mais le concept n’a cessé de migrer d’un bar à l’autre, d’un quartier à l’autre, de sorte que les musiciens ont développé une impressionnante adaptabilité, toujours à l’affût d’opportunités pour monter quelque chose.

Cette vie au gré des hasards a donné aux gens le sentiment que rien de durable ne pouvait être mis en place. C’est seulement ces dernières années que cette impression a commencé à se dissiper et que l’on s’est mis à tenter de créer des choses stables. Oleksii Kokhan, journaliste, présentateur de radio et de télévision et directeur du festival Jazz in Kyïv, est l’une des figures de la scène jazz qui poursuit obstinément cet objectif depuis plusieurs dizaines d’années. On pourrait longuement évoquer ses mérites ainsi que son action « multilingue », notamment sa capacité à lancer des coopérations avec l’étranger. C’est grâce à lui que le public international a appris à mieux connaître l’Ukraine et les musiciens ukrainiens. Mais c’est aussi grâce à lui qu’en Ukraine, le répertoire s’est enrichi et que de nouveaux concepts musicaux sont apparus.

Pendant assez longtemps, plusieurs clubs de la capitale ont joué le rôle de lieux de rassemblement permanents. Il s’agissait du Club 44, du Divan, du Cotton Club et de Dim Maïster-Klas (Maison de Master Class) : tous ces lieux accueillaient à la fois des concerts avec des invités de haut niveau et des sessions jam en divers formats afin que les musiciens puissent en profiter. Ces clubs n’avaient pas de règles strictes en ce qui concerne le style, de sorte que l’on pouvait voir des groupes de styles très divers sur scène, allant du jazz traditionnel au rock, en passant par le ska ou la soul. En dépit de la place importante qu’ils occupaient sur la scène culturelle de Kyïv, ces clubs n’ont pas duré plus de 10 ou 15 ans, après quoi ils ont dû déménager en raison de difficultés financières ou administratives.

Le Club 44 est l’un des « survivants : il est toujours situé dans la même cour de la rue Krechtchatyk, même s’il a depuis changé de nom et s’appelle maintenant le Barman Dictat. C’est peut-être en raison de sa situation géographique avantageuse et de ses longues heures d’ouverture que ce lieu a accueilli le plus grand nombre de soirées musicales et d’afters de festivals.

Parfois, cela prenait la forme de cycles de concerts qui donnaient carte blanche à des compositeurs locaux de tous niveaux. Cela s’appelait très sobrement « Séries de compositeurs ». Ces concerts étaient organisés par le saxophoniste Bohdan Houmeniouk, diplômé de l’Académie municipale de musique Reinhold Glière de Kyïv et de l’université McGill de Montréal. Il avait emprunté l’idée à la trompettiste Rachel Therrien, qu’il a invitée à Kyïv pour participer. L’intitulé de l’événement suggère qu’il s’agit de présenter les compositions des musiciens invités. Ces derniers jouent chaque fois avec un groupe différent et n’ont droit qu’à une seule répétition. Au fil du temps, le processus a pris de l’ampleur et l’aventure a été ralliée par l’équipe du club Closer qui a monté un format légèrement différent, à savoir sous la forme de master classes : un orchestre interprète les compositions des musiciens invités. C’est dans ce format que les musiciens Michael Abene, Steven Feifke et John Hollenbeck ont été invités à Kyiv.

Богдан Гуменюк (саксофон) з Деннісом Аду (труба) та Іллею Алабужевим (контрабас) в Клубі 44. Фото : Олексій Карпович

Le club Closer mérite qu’on s’y arrête. Il s’agit d’un lieu à l’intersection de différents milieux musicaux, principalement le jazz et la musique électronique. En raison de cette identité de fusion, cet endroit attire en permanence des personnes très diverses, et chacun peut y retrouver sa propre niche. C’est grâce à des clubs comme celui-ci que Kyïv a été surnommée le « Berlin ukrainien ». Outre le style progressif du site en tant que tel, l’équipe de Closer s’est toujours efforcée d’établir un dialogue avec des musiciens et des institutions à l’étranger. La figure la plus en vue, en particulier pour le jazz, est Olha Bekenstein qui, depuis 2013, affûte sans relâche le goût du public de Kyïv et invite dès qu’elle le peut des musiciens étrangers parmi les plus en vue, des musiciens qu’elle a en général eu l’occasion de rencontrer dans le cadre de sa bourse Fulbright aux États-Unis. Presque chaque mois, le club Closer accueillait les stars ou les derniers venus de nos playlists préférées. Ambrose Akinmusire, Theo Bleckmann, le trio Fly, Bugge Wesseltoft, Gerald Clayton, Soweto Kinch, Mateusz Smoczyński  : voilà un petit échantillon des invités que le club a reçus.

L’un des principes importants était d’instaurer une proximité avec les musiciens, ce qui était quelque chose de nouveau à l’époque. Ainsi, on pouvait facilement échanger quelques mots avec son idole, boire un verre et même se lancer dans des projets communs. Plus tard, Olha Bekenstein a créé le festival Am I Jazz ? qui a connu plusieurs éditions réussies avant la guerre, avec une programmation composée d’artistes ukrainiens. Avec le début de l’offensive à grande échelle contre l’Ukraine par la Russie, le festival a migré vers les États-Unis et des musiciens de premier plan, des amis du club Closer, ont été invités à participer aux éditions américaines, notamment pour monter un programme commun avec des musiciens ukrainiens invités.

Michael Abene диригує оркестром київських музикантів у клубі Closer. Фото : Closer/Facebook

C’était aussi le concept du sympathique club Jazzva, créé sur la base de l’Académie Mohyla de Kyïv par Nazar Polyvka et Artour Chramko, d’anciens étudiants, et un photographe extérieur à l’université, Oleksi Karpovytch. Ce sont eux qui ont forgé ce lieu. En dépit de la courte existence du club, les fondateurs ont réussi à transmettre aux musiciens et aux auditeurs l’importance de la proximité humaine. En fin de compte, cette méthode d’organisation a soudé les gens, notamment parce qu’ils ont eu à résoudre ensemble des problèmes en cas de force majeure. Par exemple, les préparatifs du concert du quartet polonais High Definition, dirigé par Piotr Orzechowski au Jazz Bez 2012, ont commencé par le transport d’un piano par des routes enneigées, des locaux de l’Académie jusqu’au lieu du concert. Marcus Strickland, qui n’était pas encore reconnu au niveau mondial, est venu donner un concert la même année. Il s’est réchauffé au cognac, entouré des organisateurs et de leurs amis. Matthew Shipp, quant à lui, est arrivé au tout début de la Révolution de la Dignité (Maïdan). Que dire des diverses expositions de photos et des mini-festivals (par exemple, le Hostynny Fest dans le bâtiment du Hostynny Dvir) qui se sont gravés dans la mémoire de tous les participants.

Quelques années après la fermeture de Jazzva, le Contra Jazz Club a ouvert à sa place. Ce club tirait son nom (« Contra ») tant de son emplacement (l’Académie Mohyla de Kyïv est située en face de la place Kontraktova) que du fait qu’il cherchait à résister aux clubs de jazz poussiéreux qui répétaient la même programmation année après année. C’était la quintessence de toutes les idées qui avaient surgi dans le milieu artistique de Kyïv ces dernières années : il y avait des concerts de compositeurs, des battles, des sessions de jam à thèmes, des projections de films, des performances de danse avec des groupes qui jouaient en live. L’objectif du Kontra Jazz Club était de fusionner différents styles musicaux qui pourraient ainsi disposer d’un espace ouvert à l’expérimentation et à l’apprentissage. Malheureusement, le club a fermé au bout d’un an, mais un autre est apparu et a duré quelque temps. Il avait été créé par Oleksii Karpovytch et Kateryna Ziabliuk, les fondateurs du magazine Meloport et s’appelait Meloport Loft. C’était un mélange entre un contre-club rebelle et hypersocial et des concerts à domicile dans le style du Jazzfest de Berlin et du Jazztopad, où des groupes qui se formaient spontanément jouaient de courtes sessions improvisées dans des lieux surprenants : appartements, cafés, galeries, ateliers ou tout autre lieu accessible.

Танцювальна свінґова вечірка в клубі Jazzva (2012) та джем сейшн в клубі Kontra Jazz Club (2018). Те саме приміщення. Фото : Олексій Карпович

Est-il besoin de souligner à quel point ces événements ont élargi l’horizon des jeunes musiciens et des amateurs de musique ? C’est un fait. Ne serait-ce que parce qu’à un certain moment, des mondes qui existaient séparément (la scène électro, cinématographique et théâtrale d’une part, et la culture du jazz d’autre part) se sont rejoints et ont commencé à s’intéresser les uns aux autres et, dans certains cas, à coopérer sur le plan artistique. Pour faire une analogie historique, on pourrait appeler cela un « néo-futurisme » dans la musique d’improvisation ukrainienne : c’est-à-dire le moment où des points de vue totalement nouveaux entrent en collision avec ta vision du monde, où tu remets en question ce que tu as appris, ce que tu as pratiqué pendant des années et que tu as fini par accepter comme étant des normes. La question que l’on se posait désormais était la suivante : « Comment la musique peut-elle changer le monde qui l’entoure ? »

Meloport Loft в галереї БЖ-арт, Київ, 2018. Фото : Олексій Карпович

Plus récemment, en 2019, lors d’une session jam fusion à Kyïv, nous étions avec tout un groupe de jeunes jazzmen. Il y avait une discussion animée, de la musique en arrière-plan, de la fumée de cigarette et des verres remplis sans cesse de diverses liqueurs. On avait du mal à se concentrer sur une seule chose, l’attention volait d’une conversation à une autre, mais une phrase parmi d’autres est restée gravée dans ma mémoire comme un écho lointain : « Ce que je veux, c’est faire en sorte que le moment présent soit toujours de l’art ». Impossible de dire qui a dit cela, mais cela n’a plus vraiment d’importance, car à ce moment-là, chacun d’entre nous, consciemment ou non, était guidé par ce mot d’ordre et voulait créer une musique qui serve d’exutoire, qui permette d’informer le monde que nous luttions contre la réalité dans laquelle nous étions, une réalité que nos pénibles voisins russes avaient décidé de pimenter en empiétant sur nos territoires. Il était impératif d’être unis. A ce moment-là, des personnes issues d’autres milieux artistiques ont soudainement commencé à intégrer notre cercle de jazz plutôt hermétique : ils avaient un regard neuf sur la musique et la force de vouloir combiner l’incompatible.

C’est à cette époque que nous avons rencontré Sacha Pintchouk. Il n’avait jamais étudié dans une académie de musique, jouait de plusieurs instruments, et d’une manière générale, à seulement 21 ans, l’âge qu’il avait à l’époque, il donnait l’impression d’être un vieux vagabond sorti tout droit du Valhalla. Blond, assez costaud, couvert de tatouages et portant les mêmes vêtements en toutes occasions, c’était un casse-cou avide de connaissances et qui avait un leadership naturel. A l’époque, il n’aurait pas encore pu formuler précisément le projet qu’il nourrissait depuis un certain temps, mais l’idée était de constituer une sorte de communauté artistique qui se rencontrerait lors de jams, de concerts et de festivals autoproduits. Sacha aimait le jazz et le hip-hop, et il exprimait souvent son incompréhension et son mécontentement face au succès de la pop en Ukraine, tandis que le jazz actuel et le hip-hop étaient joués dans un miteux garage transformé en salle de répétition dont personne ne soupçonnait l’existence. C’est ainsi qu’est né FUSION, un collectif plein d’énergie et de sens de l’improvisation, où l’on retrouvait le même genre de casse-cou que Sacha, et qui continue de séduire par son expérimentalisme, sa brutalité et son intransigeance. Dès le départ, le principal contingent du collectif était formé par les étudiants de l’Académie municipale de musique Reinhold Glière (principalement de la section de jazz, c’est-à-dire du département « des arts du spectacle »). C’était le profil d’étudiants qui se faisaient systématiquement renvoyer de l’Académie ou n’adhéraient pas vraiment au projet de la structure. Au sein de ce collectif, des individus aux opinions antagonistes pouvaient monter ensemble sur scène et créer la musique qu’ils aimaient, mais personne n’en parlait publiquement.

Саша Пінчук. Фото : Fusion/Facebook

En mars 2019, dans un atelier de sérigraphie, a eu lieu la première soirée de FUSION. Le système était assez simple : appeler ses amis, organiser un événement ensemble et faire un don pour le développement de l’organisation. Chacun apportait son instrument, personne n’avait d’attentes particulières. On a longuement discuté pour savoir si c’était vraiment le bon endroit pour une telle aventure. Comme c’est souvent le cas dans de telles situations, tout s’est passé non seulement bien, mais encore d’une manière tout à fait imprévue.
Des jazzmen de style rock ont pu s’exprimer artistiquement, ont rencontré des musiciens d’horizons totalement différents sur un petit bout de scène, et ensemble, ils ont rapidement créé une aura positive tout autour d’eux, autour de l’électro, du rock alternatif, du drum’n’bass, le tout encadré par un désir collectif d’improvisation.
Grâce à ce point de départ si incandescent, la musique d’improvisation a naturellement élargi sa sphère d’influence. Métaphoriquement, elle a de plus en plus souvent ajouté un point d’exclamation à chaque phrase musicale jouée, annonçant sa présence avec assurance, soulignant sa nature intrinsèque : soit par le mélange des styles, soit par un regard particulier sur les styles. Quoi qu’il en soit, ce n’est pas l’essentiel : le plus important est que, dès le début, une communication riche s’est établie entre les musiciens, et que ces échanges les ont nourris à tous les niveaux.

Fusion Jam в 20ft Live, 2021, Київ. Фото : Олексій Карпович

FUSION a fait émerger un milieu stable de gens qui non seulement échangeaient des idées sur la musique, mais constituaient également un milieu à part entière, une sorte de petite famille qui passait son temps ensemble et se soutenait dans toutes les situations. Cette force de cohésion a été particulièrement importante après la mort tragique de Sacha Pintchouk, lorsque tout le collectif a dû très rapidement apprendre à s’autogérer sans chef. Là encore, il était essentiel de conserver l’unité.
Le deuxième coup dur a été la mort d’Oleksandra Kuvshynova, cofondatrice de FUSION, qui a essuyé des tirs dans le village de Gorenka (près d’Irpin) le 15 mars alors qu’elle couvrait des événements militaires avec l’équipe de Fox News.
Encore une fois, il n’y a pas de progrès possible sans unité.
Avec l’éclatement de la guerre, ce fonctionnement n’a fait que s’intensifier : les concerts du collectif sont devenus un QG de soutien pour les militaires ukrainiens, les personnes déplacées, les hôpitaux. FUSION est devenue une fondation pour les artistes, un label qui, à un certain moment, a commencé à faire des déplacements, à envoyer des délégations dans d’autres villes et pays. Au cours de cette période, il était essentiel de mettre en lumière les principaux acteurs de la scène musicale, d’autant plus que les groupes et les projets qui ont façonné les scènes jazz et alternative d’aujourd’hui en Ukraine ont émergé de manière organique des événements montés par FUSION. Il s’agit notamment de Hyphen Dash, d’OTOY, de toute une série de musiciens : Andriï Barmaliї, Jenia Pouhatchov, Diana Jabbar, Micha Birtchenko, Yehor Havrylenko et son projet The Lazy Jesus. Chacun d’entre eux a choisi sa propre voie musicale, il n’était plus possible de réunir tout le monde sur une seule et même « scène ». Pour les concerts, il fallait opérer une division entre musique acoustique (d’improvisation) et musique électronique. Le cercle s’est élargi, le groupe de soutien s’est renforcé et des groupes similaires partageant la même vision ont commencé à apparaître dans différentes villes d’Ukraine.

Олександра Кувшинова під час Fusion Jam в 20ft Live, 2021. Фото : Fusion/Facebook

Ainsi, on dirait que nous avons la réponse à la question de l’impact de la musique sur la société. Pourtant, il y a encore beaucoup de choses qui ne fonctionnent pas très bien, et il y a peu d’espoir que cela change. Cela peut sembler étonnant mais il s’agit surtout de la question de l’enthousiasme et de la capacité à s’ouvrir artistiquement, à montrer ses créations à l’étranger sans sentiment de culpabilité ni esprit de défi, et à entamer un dialogue cohérent avec le monde. Aussi sympathique et rafraîchissant que le jazz ukrainien et la musique expérimentale puissent paraître en ce moment, tout le monde est confronté à la peur du présent, de l’avenir, et au fait que personne ne nous comprend vraiment à part nous-mêmes. La base, c’est comment se nourrir, comment survivre, comment résister à la pression psychologique, comment soutenir l’armée et les gens qui nous entourent. Presque tous les concerts qui ont lieu en Ukraine ne visent pas l’innovation artistique avant tout, mais la collecte de fonds pour des œuvres caritatives et la sauvegarde de la culture, et, malheureusement, c’est actuellement notre principale motivation. Bien sûr, il est impossible de se consacrer uniquement à la musique, on peut donc difficilement parler de développement musical en Ukraine aujourd’hui.
Pourtant, l’art joue un rôle clé dans cette lutte pour la survie, car il crée une cohésion autour d’une même idée et, s’il est suffisamment soutenu par le monde extérieur, il pourra s’épanouir et rayonner largement. Cela incite non seulement les artistes ukrainiens à s’exprimer avec audace dans le monde, mais aussi le monde à les accepter et à les soutenir.

Traduit de l’ukrainien par Clarisse Brossard